У четвер, 15 травня, попри святковість Дня вишиванки та Дня сім’ї, у Звягелі відбулася подія, яка повернула присутніх до однієї з найболючіших тем в історії України – пам’яті жертв політичних репресій. У стінах медичного коледжу пройшла глибоко емоційна конференція, присвячена українцям у радянських таборах, з акцентом на майже забутий, але один із найстрашніших — табір Бутугичаг у магаданській області.
Історія, яку майже стерли
Організатори зазначили, що попри велику кількість тем, які вивчаються в курсі історії України, тема радянських таборів досі залишається маловідомою широкому загалу. Особливо – про табори, як-от Бутугичаг, де масштаби терору лякають навіть уяву.
Слово очевидцям і дослідникам
Кульмінацією заходу став виступ Олександра Волощука – українського письменника, воїна ЗСУ та дослідника, який двічі побував у Бутугичазі. Його розповідь – це не просто подорож журналіста чи мандрівника. Це документальна подорож крізь історичну темряву. Він детально описав п’ять таборів, які входили до системи Бутугичагу, їх функції, умови утримання в’язнів та масштаби смертності. На його очах постали залишки штолень, уранові відвали, братські могили, сліди ведмежих розкопів... і навіть дитяча гойдалка – страшний символ того, що в'язниця була не просто зоною, а "місцем життя" для родин табірного керівництва.
Медичні експерименти та радіаційне пекло
Найбільш шокуючими виявилися деталі, які стосувалися видобутку уранової руди. Люди працювали без засобів захисту, у важких кліматичних умовах, вдихаючи радіоактивний пил. Відомо про смертельні експерименти над в'язнями — через кілька тижнів перебування в "цехах прожарки" у людей починалася масивна внутрішня кровотеча, їх органи буквально руйнувалися зсередини. За словами дослідників, частину тіл використовували для "наукових досліджень".
Пам'ять, яка проростає крізь камінь
У промові студентів, які брали участь у конференції, звучала проста, але глибока думка: пам’ять про репресії — це наш обов’язок перед тими, хто не повернувся. Презентації, документальні світлини, спогади, виступи студентів та викладачів змусили замислитися навіть тих, хто до цього не цікавився темою.
Історія, яку не можна забути
Цей захід був не просто днем пам’яті. Це був акт спротиву забуттю. У залі лунали оплески, але головне — панувала тиша, у якій кожен осмислював почуте.
Це не просто історія ГУЛАГу. Це — частина нашої національної пам’яті. Частина, яку надто довго замовчували. І сьогодні, у час війни за свободу, знати правду — це теж форма боротьби.
"Коли за спиною залишилася уранова фабрика і могильники, я озирнувся й кинув останній погляд у цю велику мертву країну — Бутугичаг. Якщо колись доля закине мене знову на колиму, я знову прийду сюди. Заради пам’яті тих, хто звідси вже ніколи не вийшов" — Олександр Волощук.
