У статті досліджено один із елементів російсько-радянської епохи, який формував середовище, у якому перебував український народ. Висвітлено аспекти випробувань, що випали на долю українців, зокрема в'язнів концентраційного табору Бутугичаг. Проаналізовано умови утримання в'язнів, їхній спротив, а також експерименти над людьми, які проводив радянський уряд у 40-50-ті роки ХХ століття. Зроблено акцент на зв'язку цих історичних подій із сучасністю та їх можливий вплив на майбутнє.
Бутугичаг – один із таборів системи ГУЛАГ
Бутугичаг – один із таборів системи ГУЛАГ у СРСР, який знаходився на Колимі, у Магаданській області. Офіційно він називався "особливий табір Бутугичаг". Цей табір мав особливо жахливу репутацію через свої умови, оскільки в'язнів використовували на уранових рудниках, що призводило до масових смертей через радіоактивне опромінення. Серед в'язнів табору було чимало українців, які опинилися там за політичними статтями. Багато з них були репресовані як "українські націоналісти", члени ОУН, УПА, або просто ті, кого радянська влада вважала "ворогами народу". Українців часто карали суворіше через їхню активну боротьбу за незалежність України та опір радянській системі. Умови життя в таборі Бутугичаг були жахливими. Працівники видобували уранову руду без належного захисту, що швидко руйнувало їхнє здоров'я. Температури на Колимі були екстремально низькими, а харчування і медичне забезпечення – майже відсутні. Смертність серед в'язнів була надзвичайно високою.Бутугичаг є символом не лише жорстокості сталінських репресій, а й нескореності людей, які, навіть у таких умовах, зберігали свою людяність та національну гідність. Сьогодні цей табір є нагадуванням про трагічні сторінки історії, які не повинні бути забуті.
Про довоєнний контингент ув’язнених не вдалося знайти інформації. А ось про післявоєнні роки є стаття хасинського геолога В. Ведерникова "Бутугичаг в последние годы". Ось що він пише: "На захід від місця видобутку урану в долині правої притоки ріки Бутугичаг розташовувалося рудничне поселення і чоловічий табір засуджених бандерівців. Всі вони проходили по ст. 58. Крім того був і жіночий табір "Вакханка", де жінки були ув’язнені по цій же статті. Руду переробляли на збагачувальній фабриці ім. Чапаєва [5]. Переробляли каситерит на олово. Був там і дитячий комбінат. Не дивлячись на заборону, жінки все таки народжували, а дітей утримували у цьому комбінаті.
На ув’язнених "Бутугичагу" були нашиті так звані "бубнові тузи" – квадратики чорної тканини з номерами на шапці, тілогрійці і штанях. Після війни бандерівців стало поступати багато. Здебільшого це були звичайні люди, але були й такі, хто воював. В охороні працювало чимало тих, хто воював з бандерівцями. Ці люди проявляли виключну жорстокість до в’язнів. Не зумівши перемогти повстанців у бою, офіцери та солдати НКВД намагалися відплатити в’язням катуваннями. Їх виводили на страшний мороз і цілі колони стояли на колінах по 2-3 години. Хто поворухнется – били до напівсмерті, або просто убивали. Під час руху колони звучала команда: "Крок вліво – агітація, крок вправо – провокація, стрибок вверх – спроба втечі – стріляю без попередження" [5]. Але навіть у таких умовах були втечі. Ув’язнені згадували Україну, як вони жили до війни і під час війни. Ким вважати цих людей, запитує автор, зрадниками чужої вітчизни, чи захисниками своєї землі? Знайомий Степан розповідав, що у нього був клаптик землі, на якому він вдень працював, а уночі діставав зі схованки зброю і йшов охороняти своє село. Приходили німці, стріляв у німців, приходили совіти (так вони називали радянських) стріляв у совітів. Я, казав він, не запрошував до себе ні того, ні того. Не дивлячись на те, що від тортур і радіації люди помирали масово, вони і тут старалися залишатися людьми. Злодіїв і бандитів серед них не було. Про Сталіна зеки відгукувалися дуже зло. Розповідали, що в них на западенщині терпимо ставилися до портретів Леніна, що висять на стінах. Але варто було комусь повісити портрет Сталіна, і він уже не мешканець цього світу. Портрети Гітлера теж не терпіли…[5]. Після смерті Сталіна і розстрілу Берії режим був пом’якшений, після роботи появився вільний час. Українці збиралися, співали, багато займалися гімнастикою. У кожного була своя велика мрія – повернутися додому.
Віртуальний музей. Десидентський рух в Україні. Січко Петро Васильович.
Пряма мова Петра Васильовича:"1950 рік. Прийшли (приплили на теплоході М. Л.) в Магадан, почали мертвих виносити. Нас етапами – на пересилку. Тоді вже почалась Колима... Колимські табори, колимське життя. Теж суворі речі. То довга історія розказувати. Ось, наприклад, Аркагала, або Бутугічаг – так звана Долина смерті, де кастріто-уранові (каситерито-уранові М. Л.) шахти. Там добували уран і кастріт (каситерит М. Л.). У перших, кого послали бурити, через три місяці почався силікоз легенів, після того їх клали ненадовго в лікарню, там вони вмирали. А захоронення там було яке? Там був кратер глибиною 300 метрів. Приносили мертвого в'язня, кидали в той кратер. Закинули, що ніхто ніколи ні могили, нічого бачити не буде.
Там я рятувався "мастирками". Це теж довго розказувати, як я робив ті різні "мастирки", але дозволю собі один епізод. У мене була перша категорія, і я знав, що мене чекає кастріто-уранова (каситерито-уранові М. Л.) шахта. Я зробив "мастирку" собі на ногу і потрапив у центральну лікарню. Через якийсь час у цю лікарню приходить начальницею Короткова Соф'я Павловна. Тоді їй було десь коло 38 років. Спочатку я перед нею не дуже розконспіровувався, а потім... Вона ревно молилася, була дуже побожна. Зі своїх грошей купувала тяжко хворим всякі харчі. Коли я увійшов у її довір'я, то мені вже не потрібна була та симуляція, яка теж багато здоров'я коштувала. Я їй сни пояснював. Вона мене так полюбила, як свого сина, і завжди свій робочий день починала з моєї палати. Прийде, сяде в мене на ліжко, розкаже, що їй снилося, я їй поясню сон, а тоді вона надягала халат і вже робила обхід. Я вже так звик, що вона повинна починати з моєї палати. Та одного ранку я чекаю – щось нема Софії Павлівни.
Днювальний пішов мій тюремний одяг шукати. Наглядач: "Побыстрей, побыстрей!". Мене вже конвой хотів забрати, а Соф'я Павловна, як начальник, каже: "Зайдем в кабинет". У кабінеті вона так з однієї сторони "Отче наш" і "Богородице Діво" по-російськи читає, я зі своєї сторони по-українському. Коли ми закінчили молитву, вона підійшла, перехрестила мене, поцілувала, як мати сина (мені було тоді 24 роки, а їй десь 35-38). Каже: "Нехай Бог тебе охороняє". Конвой уже мав мене забрати, як я згадав про свій сон про неї і кажу: "Соф'я Павловна, я ж сьогодняшнього сну вам не розказав".
БУР-3Фото: svoboda.fm
Але попереду розкажу, яка доля загнала її на Колиму. Її чоловік був теж лікар, мав звання майор, а вона капітан. Рідна її сестра теж вчилася в медінституті і кожного року приїжджала до неї на канікули у відпустку. І знюхалася з її чоловіком. А коли сестра закінчила медінститут, Софія Павлівна приходить якось із роботи, а від чоловіка та від рідної сестри записка: "Прощай, ми любимося". А в неї вже було двоє дітей. Одного хлопчика вбиває машина, другий залишається живий. Тоді вона другого хлопчика залишає з мамою, а сама їде на Колиму і там працює головним лікарем та допомагає всім.
Хоч конвой кричить, ми йдемо туди, де я лежав, і я їй показую запис, що мені снилося. Над самим ранком сниться мені, що Софія Павлівна сидить на кріслі, а маленький хлопчик розплітає її косу (а в неї були довгі коси). І хлопчик каже: "Я знаю, що ваше ім'я Софія, це по-грецькому означає мудрість, що ви мудра, але вам Богом дане друге ім'я – Марія, за те, що ви добрі до хворих. І ваше прізвище змінюється з Короткової на Назарову". Я оте слово "Назарова" записав. Розказав їй цей сон і зразу даю пояснення: "У дуже скорому часі, Софія Павловна, ви вийдете заміж за Назарова".
Поет Анатолій Жигулін у своєму інтерв’ю у 1990 році стверджував: "Табір «Бутугичаг" з самого початку був розрахований на неповернення звідти людей. Там людина повинна була померти. На фабриці, там працювали українці. Молоді хлопці західні українці з великим задоволенням йшли у сушилу збагачувальної фабрики. Вони працювали 20 днів. Потім їх поздоровілих, румяних відправляли у лікувальну спец зону ("медичну частину" М. Л.). Там вони помирали. Вони були задоволені, бо на фабриці у люті морози тепло і легка робота. Вони не розуміли небезпеки".
У цьому таборі відбував увязнення відомий повстанець, сотник Мирослав Симчич.
Герой України, сотник УПА Мирослав Симчич після відбуття 25 років каторги продовжував увязнюватися, тепер уже по статті "табірний бандитизм". Свій черговий термін він відбував серед кримінальних елементів. Неочікувано для них і для себе він став у камері "авторитетом" для злодіїв. Вони часто сперечалися поміж собою, а його, як тюремного "довгожителя" просили їх розсудити.
Перший вирок сотенного УПА Мирослава Симчича ("Кривоніс") – 25 років неволі – рівно стільки, як він тоді прожив. У 22 він керував боєм під Космачем проти військ НКВД. Тоді було вбито підполковника командира 256-го конвойного полку Алєксєя Дєрґачова, який перед тим займався депортацією кримських татар та чеченців. Загалом ворог втратив у тому бою понад чотири сотні вбитими. Чекісти схопили в бою Симчича аж через три роки – у грудні 1948-го. Але і в ГУЛАГу він залишився повстанським сотенним.
І завжди допомагав ув’язненим українцям боронитися від сваволі кримінальників. Ті дали йому прізвисько "бєшєний дєд". Українці згуртувалися й не дозволяли себе зачіпати безкарно. Дисидент Валерій Марченко був свідком сутички в БУРі ("барак усиленного режима"), де Мирослав "давав здачі" блатним за те, що покалічили молодого в’язня-упівця: "На Симчича чекали троє із захованими під фуфайками "аргументами". Здоровань вихопив булаву і замахнувся… Симчич по-котячому стрибнув уперед – той уже валявся навзнак з розтрощеним черепом. У цей час підскочив другий нападник із залізною штабою… У кримінальника в результаті було пошкоджено хребет, ребра і щось там ще. Третьому з ножем дісталося лише раз, бо втік у заборонену зону, де його підстрелив вартовий". У 1954 році Симчич брав участь у повстанні, за що отримав іще 5 років. Опинився у 19-му таборі на Тайшеті, де адміністрація вдавалася до послуг кримінальників. "Дали їм окремий барак, щоб нас тероризували. Ми почали з ними говорити, думали, знайдемо якийсь компроміс, щоб без скандалу. Не допомогло. Що зробили? Зібрали солярки, бензину з гаража – що хто зміг. Обступили барак, спалили…" – згадував сотенний "Кривоніс" [2].
Історія Мирослава Симчича, відомого сотенного УПА на прізвисько "Кривоніс", є яскравим прикладом боротьби українців у радянських таборах. Попри нелюдські умови, він продовжував підтримувати дух своїх співвітчизників, ставав на захист молодих в'язнів і навіть протистояв кримінальним елементам, яких адміністрація використовувала для терору політичних в'язнів. За спогадами сучасників, Симчич залишався непохитним у своїх переконаннях, надихаючи інших на спротив.
![ОЛП "Центральний" у сьогоднішній час [3].](/upload/article/o_1irbqmtkh1um339gru10es1umm22.jpg)
ОЛП "Центральний" у сьогоднішній час [3].
![ОЛП "Центральний" у 50-х роках [3].](/upload/article/o_1irbqn9djshe15n611t4b957ni2h.jpg)
ОЛП "Центральний" у 50-х роках [3].
Табірне підпілля
Приблизно за півроку до другого відвідання Бутугичагу, пише Олександр Волощук, я прочитав книгу волинського прозаїка і публіциста Петра Боярчука "Дорогами болю". Працюючи над нею, він розшукав на Волині кількох колишніх в’язнів Бутугичагу, яким пощастило вижити в урановому пеклі і після повернення в Україну прожити ще багато років.
Наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років значну частину "поповнення" колимських таборів становили саме люди зі Західної України, на яких радянський режим ставив тавро "вороги народу", "націоналісти" і "бандерівці". Чимало з них (особливо – волинян) перебувало й у Бутугичагу.
Національний склад ув’язнених у таборі Береговий ("Берлаг" Маґадан), 1949–1952 рр[5].
Кількість українців у "Берлазі"
| Дата | Абс.число | Відсоток |
| На 1.01.49 р. | 4772 | 45,69 % |
| На 1.01.51 р. | 11617 | 50,13 % |
| На 1.12.52 р. | 12712 | 55,97 % |
Упродовж трьох років, із січня 1949 по січень 1952 рр., чисельність українців у Береговому таборі ("Берлаг") збільшилася на 6845 осіб (або у 2,43 раза). Магадан зустрiв нас справжньою зимою – великим снiгом i 30-градусним морозом.
За свідченнями героїв книги Петра Боярчука, навіть в умовах табірного режиму була створена підпільна організація. Ось що згадував про неї колишній "бутугичагець" Роман Пацула: "У таборі ми гуртувалися за територіальним принципом, як земляки, друзі по недолі і спільній ідеї. На позір то було звичайне коло товаришів. Не мало начальство за що до них учепитись".
Яку діяльність проводили підпільники? Писали українською мовою листівки-летючки патріотичного змісту. З рук у руки вони розходилися між в’язнями-українцями, підтримуючи в них дух українства. Якихось революційних закликів у патріотичному їх змісті не було, але вони надихали вірою в те, що мрія здійсниться і колись таки прийде жадана воля.
Рудозбагачувальна фабрикаФото: svoboda.fm
Задля цього усі повинні триматися на засадах людської гідності і допомагати своїм друзям поборювати всі труднощі. Головне ж – мусять пам’ятати, що у кожного з них є своя мати, котра, сумуючи, чекає на свого сина. І вона упевнена, що син залишається вірним її наказам не кидатись, пускаючись берега, у продажництво, а жити правдиво і чесно. Езопова мова листівок прочитувалася політв’язнями легко. Але жоден слідчий не зміг би довести прихованої в них "крамоли". Дівчата з "Вакханки" потайки вишивали українські чоловічі сорочки, які неодмінно потрапляли до знайомих і незнайомих їм політв’язнів "Сопки", "Центрального" та інших табірних пунктів Бутугичагу. У членів підпільного осередку була ще одна "сфера" діяльності. В таборі перебували не тільки "політичні", а й звичайні "урки". Адміністрація поблажливо ставилась до соціально близьких системі "законників" і "сук", з числа останніх призначаючи нарядників. Вислужуючись, ті гамселили "ізмєнніков" і "бандьор" при кожній нагоді.
Поховання безіменного у Бутуличазі
Помста була жорстокою: одного підстерегли біля вбиральні, відлупцювали і втопили у лайні, другий "випадково" впав у шахту з 40-метрової висоти, третій просто безслідно зник. Бригадир Козлов, пiсля роботи, в барацi, сильно побив Володю зі Тернопільщини. У нашого земляка почуття людської гiдностi ще не було відмороженим. Володя після роботи швиденько, першим повернувся у барак i, не гаючи часу, своїм колуном зарубав бригадира. Сам пiшов до вахти, щоб не ускладнювати розслiдування. У ту пору смертна кара саме була вiдмiнена, то пiдсудному могли тiльки скасувати вiдбутий строк i знову розпочати вiдлiк вiд 0 до 25 рокiв. Пiсля цiєї подiї усi коцуганськi бригадири помiтно притихли [1, с. 57].
Уранова штольняФото: svoboda.fm
Без перебільшення, в умовах Бутугичагу діяла своєрідна українська служба безпеки. Опікувалась, коли поставала якась загроза, найбільш активними політв’язнями, їх життям та здоров’ям, а іноді навіть тим, щоб могли хоч спокійно відіспатися після зміни. Підпілля так і залишилось нерозкритим, збереглося навіть ім’я його фактичного ватажка – то був волинянин Іван Гой (помер у 1993 році на Кубані).
Закрили рудник в кінці 54 року, а табір у 1955 році. Говорили, що перша атомна бомба була створена з урану цього рудника. В межах табору ще і сьогодні є місця, з рівнем випромінювання 500-750 мілірентген на годину. У матеріалах по створенню атомної бомби у СССР, які знаходяться у відкритому доступі, Бутугичаг, Колима чи Магаданська область Якутії не згадується ніде. Табірні документи зникли, частина свідків таємниче загинула, до архівів доступ заборонений. А це означає, що система не померла, а тільки затаїлася і чекає свого часу. В теперішній росії Сталін став кумиром, відроджується НКВД у перелицьованому вигляді, ЗК будують космодром на далекому Сході, залили кров’ю Чечню, війна у Молдові, Грузії, тепер воюють в Україні і навіть стають "героями", яких ховають зі військовими почестями. Війна у Сирії, введення "миротворців" у Казахстан і Молдову…Нічого не змінилося. Усе ті ж червоно-коричневі лозунги і методи. Не покаране зло породжує нове зло.
"Післямова. Я пишу з далекої землі... Я все чекаю зустрічі зі сином. Це так вийшло. 1942 рік. Покликали до армії чоловіка та сина. На чоловіка я отримала похоронну, а на сина немає нічого досі. Робила запит, де тільки могла... А в 1943 році я отримала листа... Невідомо хто автор... Пише так: ваш син – Михайло Чалков не повернувся з роботи, ми були разом у магаданському таборі в долині Омчуга, буде можливість – розповім. Я досі не можу зрозуміти, чому син не написав жодного листа і як він потрапив туди?
Вибачте мій неспокій, але якщо у вас є діти, ви повірите, як важко буває батькам. Я присвятила всю молодість очікуванню, залишившись одна з чотирма дітьми.
Опишіть цей табір. Я все чекаю, можливо, він там..."
Карагандинська область, Казахська РСР, Чалкова О. Л.
У таборі смерті "Бутугичаг" загинули:
1. Назим Григорій Володимирович – голова колгоспу із Чернігівської області;
2. Бондаренко Олександр Миколайович – заводський слюсар із Нікополя;
3. Руденко Олександр Петрович – старший лейтенант авіації;
4. Янковський – секретар Одеського обкому комсомолу;
5. Зірковий Павло Трохимович – старший лейтенант, танкіст;
6. Рябоконь Микола Федорович – ревізор із Житомирської області;
330000. ...
330001. ...
Я описав тобі табір. Вибач мені, матір.
Сергій Мельникофф Магаданська область, 1989-90 рр. [6].
Вони надавали інформацію стосовно табору Бутугичаг і загинули при невияснених обставинах у 1990-2000роках
-
Семен Громов, колишній заступник директора ГЗК загинув у автомобільній катастрофі.
-
Олександр Григорович Козлов, кореспондент газети «Вечірній Магадан» передчасно пішов з життя…
Микола Паламарчук (Ланівці Хмельницька обл.)
"Прочитав допис (у фейсбуці авт.) і защеміло серце. Мій батько, Паламарчук Хтодос, відбував Колимські табори 1946-1956 роки. Чи був він у Бутигичазі я не знаю, але на видобутку уранових руд був декілька років. А на руднику Тимошенко (Бутугичаг прим. авт.) був точно, бо збереглися документи видані саме там та фотографії. Про жахіття з засудженими розповідав саме так, як написано у статті. Є світлини з табірного цвинтара з табличками з номерами, загального виду на табір. Саме таку свтлину я декілька разів зустрічав серед фотографій колимських таборів в інтернеті [7]".
Алла Ковалінська (Київ):
"У нас жила по сусідству жінка, яка повернулась з Магадану в 1972 році. Вислали її в 14 років, за те що несла віддавати хліб сусідці, сказали що "бандеровцев несешь кормить". Будучи вже дуже пожилою жінкою, вона нам казала "Ми вижили в пеклі і не вина моя і інших жінок, що в нас немає дітей". Бандеровци не должньі рождаться".
Володимир Голянчук:
"Мій дід, ув'язнений по 58-й, казав, що те що написано у Солженіцина у "архіпелагу" – дєтскій лєпєт на роялє. Насправді все було набагато страшніше".
Раїса Зозуляк:
"В 70-80-х годах мои сестры с мужьями жили в тех местах, недалеко около Усть-Омчуга. В те годы многие ездили на север, в Магадан на заработки. Не знаю были ли им известны все подробности преступлений сталинского режима в те годы. Ни разу на эти темы не разговаривали. Но они до сих пор ностальгируют за СССРом".
Йєнс Альструп після описаних подій ще раз повертався на Колиму, щоб задокументувати побачене. Він навіть збирався жити у Магадані. Але не склалося. росія стала закритою і злочини проти людства знову потрапили під сім замків. Потім він важко захворів і довго лікувався. З початком агресії на Донбасі Альструп приїздив в Україну, був на російсько-українському фронті, а потім у Копенгагені організував парламентські слухання з приводу російської агресії в Україні [8].
Сергій Мельникофф – американський фотограф та відеограф в екстремальних природних умовах. За сукупністю нагород за публічну діяльність та творчість є найбільш титулованим майстром сучасного мистецтва фотографії. Кавалер найвищого ордена Чеченської Республіки Ічкерія. Нащадок Запорізьких козаків. Двічі нагороджений українським орденом Святого Володимира (3-го та 2-го ступеня). Засновник сайту "ГУЛАГ з фотокамерою". Пропагандистські російські ЗМІ називають його "головним русофобом". У 2014 році започаткував Міжнародний благодійний фонд "Душа України" під головуванням президента Національної Академії Наук України академіка Бориса Патона та американського сенатора Джона Маккейна. У 2015 році організував у Ризі фотовиставку "Люди майдану". У 2015 році Мельникофф записався добровольцем до батальйону імені Джохара Дудаєва – бойового підрозділу, сформованого для участі в російсько-українській війні на боці України [9].
Рига. У Латвії закрили фотовиставку просто неба "Люди Майдану". Непорозуміння з приводу закриття Ризькою думою фотовиставки висловило Міністерство закордонних справ Латвії. Спікер Сейму Латвії Інар Мурнієце вважає цю виставку мистецьким проектом. Експерти, яких опитало Радіо Свобода, зазначають, що закриття фотовиставки про Майдан у Ризі викрило існування значної кількості прихильників "русского мира" в Латвії, а також проблему з безпекою в центрі Риги. Річ у тім, що ще під час монтажу фотовиставки, розташованої поблизу будівлі уряду Латвії, російськомовні вандали зруйнували частину експозиції і розірвали червоно-чорний стяг УПА, фіксуючи свій акт вандалізму на відео. Напади з боку агресивно налаштованих осіб продовжувалися і після офіційного відкриття виставки, а в ніч із 10 на 11 жовтня вандали повністю її зруйнували. Окремих порушників поліція затримала. Порушені три кримінальні і дві адміністративні справи за фактом хуліганства.
Відновити імперію, щоб знову усе повторити. Це завдання поставлене правлячою кремлівською верхівкою своїм прихильникам в усьому світі. Україна у цих планах займає пріоритетне місце. Нас чекають довгі роки боротьби за волю і свою незалежність. Маємо це усвідомити і зробити усе, щоб ні репресії, ні голодомори, ні Бутугичаг більше не повторилися.
Стаття була написана до початку повномасштабної російсько-української війни, яку росія спровокувала 24 лютого 2022року. Війна показує, що кремлівський режим послідовний у своїх діях і планах.
В усіх регіонах, звільнених від загарбників у 2022 році московські окупанти створили катівні, а кількість розстріляних, закатованих, покалічених і зґвалтованих сягає десятків тисяч осіб. Цілеспрямовано знищується енергетика, житловий фонд, школи, дитячі садочки… Війна на знищення України і українців триває понад триста років. московія, російська імперія, більшовицько-комуністичний СССР, росія залишаються незмінними у ставленні до України і українців.
Історія табору Бутугичаг є нагадуванням про репресивну сутність радянського режиму, яка продовжує впливати на сучасну політику російської федерації. Агресія проти України у 2014 році та повномасштабна війна, розв’язана у 2022 році, демонструють спадковість методів Кремля: репресії, примусове переселення, використання економічних і соціальних важелів для придушення національної ідентичності. Пам’ять про Бутугичаг є важливим застереженням для сучасного світу про наслідки безкарного зла.
Висновки
Бутугичаг – це не лише символ жорстокості радянської каральної системи, але й приклад незламності людського духу. Українці, які потрапляли до цієї «долини смерті», змогли зберегти свою гідність, національну ідентичність і надію на краще майбутнє. Їхній досвід є важливим для розуміння історії боротьби України за незалежність та уроком для всього людства про неприпустимість повторення подібних трагедій.
Література:
- Обласна редакційна колегія: Паплюк С. І. (співголова) Савчук О. І. (співголова) Жив’юк А. А. (відповідальний секретар) «Реабілітовані історією. Рівненська обл..» книга п”ята. Рівне ПП ДМ 2014р. 599с
- Бігун І., Бірчак В., Бондарук Л., В’ятрович В., Ісаюк О., Олійник А., Ясиневич Я. Тріумф людини. Українці в нацистських і радянських концтаборах / (Під заг. ред. В. В’ятровича). Український інститут національної пам’яті; Центр досліджень визвольного руху. — Л.: Папуга, 2019. — 200 с., іл
- 15. Євгеній Радченко «Урановий рудник. Бутугичаг 2015. Колима. 15.09 2015
- https://drs-radchenko.livejournal.com/52697.html
- Олександр Волощук «Чорне каміння Бутугичагу» 19.08.2009
- http://svoboda.fm/culture/literature/199786.html
- 8. Спогади В Ведерникова «Бутугичаг в последние годы» https://52vadim.livejournal.com/101131.html
- Радянські експерименти з людей. Досліди над людьми в СССР. https://goaravetisyan.ru/uk/sovetskie-eksperimenty-nad-lyudmi-opyty-nad-lyudmi-v-sssr/
- 6. Володимир Онищук «Моя Лановеччина» https://m.facebook.com/groups/221748471654980/permalink/1022339198262566/
- Екатерина Гликман «Большой маленький принц» https://novayagazeta.livejournal.com/8609946.html?noscroll&utm_medium=endless_scroll#comments
- Сергій Мельникофф http://wikireality.ru/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%B5%D0%B9_%D0%9C%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D1%84%D1%84
- 10. «Реабілітовані історією» Книга друга. Закарпатська область.
Михайло Лібер, викладач Звягельського медичного фахового коледжу.
