30 вересня відзначаємо 184-ту річницю від дня народження Михайла Драгоманова – видатного українського вченого, історика, фольклориста, публіциста, мислителя та громадського діяча, одного із організаторів "Старої громади" – київської напівлегальної організації, яка закладала перші підвалини державотворення України, старшого брата Олени Пчілки, дядька Лесі Українки. З його ім’ям пов’язана ціла епоха вітчизняної історії – епоха українського національного відродження XIX століття, визначного сплеску громадського руху, розвитку наукових студій з історії, філософії, етнографії України. У колі наукових інтересів цього універсального вченого – економіка, право, соціологія, антропологія, літературознавство та культурологія. Внесок Драгоманова до скарбниці української та світової культури неоціненний. Визначаючи різнобічну діяльність Михайла Драгоманова на користь українського суспільства, український професійний публіцист та літературознавець Сергій Єфремов назвав його "апостолом правди і науки".
Михайло Драгоманов був борцем за свободу, правду і справедливість та наставником, який відіграв важливу роль у житті та творчості своєї геніальної небоги Лесі Українки.
Дитинство та юнацькі роки
Михайло Драгоманов народився 30 вересня (за н. с.) 1841 року в місті Гадяч на Полтавщині. Його родина, дрібнопомісні дворяни, походила з козацької старшини і, за словами самого Драгоманова, була частиною тих "культурних гнізд", звідки виходили прогресивні громадські діячі та письменники. З дитинства Михайло ріс в оточенні української народної стихії, що, разом із ліберальними ідеями, які панували в його родині, сформувало його світогляд.
Гадяч, Полтавська губернія
Майбутній вчений у ранньому віці виявляв неабияку допитливість. У 8 років він вступив до Гадяцького повітового училища, де захопився історією античного світу, географією, мовами, а також виявляв інтерес до математики. Продовжив навчання у Полтавській гімназії, яка, хоч і не була ідеальною за методами викладання, все ж дала юнакові міцну основу для інтелектуального розвитку.
Молодша сестра Драгоманова Ольга, відома нам як Олена Пчілка, згадувала, що Михайло ще під час навчання перечитав стільки книжок, скільки не опановували б навіть студенти. А вдома він знайомив рідних із творами Діккенса, Теккерея та Вальтера Скотта (в перекладах).
Його працелюбність вражала: окрім того, що Михайло був серед найкращих учнів, він самостійно вивчив німецьку мову та навіть редагував рукописний гімназійний журнал. Особливо старанно він вивчав латину й захоплювався римською історією. Уже в п’ятому класі юнак почав цікавитися питаннями суспільної емансипації, зокрема звільненням селян. Таким чином, ще змалку формувалися риси, які згодом зробили Драгоманова відомим ученим, публіцистом і громадським діячем.
Батьківський будинок Драгоманових у Гадячі
Університетські роки
Восени 1859 року Михайло Драгоманов розпочав навчання на історико-філологічному факультеті Київського Університету Св. Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка). У цей період він активно долучився до громадського життя. Бажаючи посильно сприяти народній освіті, Михайло Драгоманов став членом гуртка, який заснував одну з перших на теренах російської імперії недільну школу. Він також викладав у Тимчасовій педагогічній школі, що ставила завдання готувати вчителів для села.
Своєрідним етапом громадянського мужніння Михайла Драгоманова став його виступ над труною Тараса Шевченка в Києві під час перевезення праху поета із Санкт-Петербурга на Батьківщину. Через усю промову Михайла червоною ниткою проходила думка, що кожен, хто йде служити народові, тим самим готує собі терновий вінець. Це стало життєвим девізом тоді ще зовсім юної 19-річної людини.
У 1864 році Драгоманов стає приват-доцентом Університету Св. Володимира, здобувши право на читання лекцій зі всесвітньої історії.
Університет Св. Володимира, де навчався і працював Михайло Драгоманов
На цей період його життя припадає важлива подія особистого характеру – одруження з Людмилою Кучинською. Свою обраницю Драгоманов знав змалечку. Вона також була родом з Гадяча, будинки їхніх батьків стояли поруч. Але звернув на неї увагу лише тоді, як опинився в Києві. На початку 1862 року Людмила приїхала до батька, який проходив службу на Печерську, і залишилася в Києві. Талановита дівчина стала відвідувати аматорський гурток в "Українському домі", виступати на театральній сцені. Михайло Драгоманов частенько заходив в гості до Кучинських ще й тому, що мати Людмили Марфа Йосипівна була хрещеною матір’ю його молодшої сестри Ольги. Красуня Людмила припала Драгоманову до душі. Сама Людмила Кучинська відповіла Михайлу щирою і вірною любов’ю, стала обраницею життя та матір’ю чотирьох дітей: Лідії, Ольги, Аріадни та Світозара. Для неї на все життя він стане "моїм серденьком".
Людмила Кучинська, дружина Михайла Драгоманова
Українофільство
В 1860-х роках публіцистична діяльність Михайла Драгоманова набирає обертів. Ім′я київського приват-доцента все частіше з′являється на шпальтах столичних газет. Знаковою стала його стаття "О педагогическом значении малорусского языка", що була надрукована вперше у "Санкт-Петербургских ведомостях". Вона ввела Драгоманова до числа провідних публіцистів того часу, але й водночас стала поштовхом до необґрунтованих гонінь на нього. У 1866 році Міністерство народної освіти доручило попечителю Київського учбового округу надати "самые подробные сведения о политической благонадежности" приват-доцента, заявивши при цьому, що Драгоманов "принадлежит к партии украинофилов". "Буремний" для Михайла Драгоманова 1866 рік завершився тим, що він потрапив під надто пильну увагу Міністерства народної освіти. Але водночас, за його власним зізнанням, саме ці події прикріпили його до "українського направлення", спонукали зайнятися спеціальною розробкою "українських питань, спочатку педагогічних, а потім національних взагалі".
У 1870 році Михайло Драгоманов, готуючись до докторської дисертації, вирушив у закордонне відрядження, де провів три роки, займаючись науковою роботою та публіцистикою. Він відвідав Німеччину, Австрію, Італію та Швейцарію, збирав матеріали в бібліотеках.
Після повернення з-за кордону Михайло Драгоманов уже не міг обмежуватися лише наукою і викладанням. Його дедалі глибше захоплювали ідеї українського духовного відродження та національної автономії.
Ім′я Михайла Драгоманова стало дуже популярним в українофільських колах. Він разом з Володимиром Антоновичем входив до лідерів Київської громади – напівлегальної організації української інтелігенції, яка займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю.
Михайло Драгоманов серед членів "Київської старої громади" (стоїть другий зліва), 1874р.
Еміграція
7 вересня 1875 року непокірного приват-доцента Михайла Драгоманова було увільнено від служби. Причина – його "українофільські" погляди. Влада вважала, що ідеї Драгоманова шкодять імперії, і навіть розглядала можливість вислати його з Києва.
За таких обставин "Громада" запропонувала своєму провідному учасникові виїхати за кордон, щоби стати там немовби амбасадором української справи та заснувати орган вільної української думки. Громада зобов’язалася щорічно виплачувати Драгоманову 1500 карбованців на видання й 1200 карбованців на прожиток.
У книзі "Леся Українка. Хронологія життя і творчости" молодша сестра Лесі Українки Ольги Косач-Кривинюк пише: "На початку року (1876) мати (Олена Пчілка) привезла Лесю і її брата Михайла до Києва, і вони жили у Драгоманових. М.П.Драгоманов мав зовсім виїздити за кордон, і мати хотіла, щоб діти довше побули з ним на прощання… В кінці січня Леся була на прощальному вечорі М.П.Драгоманова і добре пам’ятала його, навіть пам′ятала, що товариші співали тоді любиму дядькову пісню: "Ой, у полі билинонька коливається…". Ольга також згадувала, що їхня мати все життя після того не могла чути цієї пісні, так її журив спогад про той прощальний вечір. На прощальному вечері прозвучала й чудова пісня на вірші Тараса Шевченка "Чи ми ще зійдемося знову?", яку присвятив Драгоманову Микола Лисенко, а Михайло Старицький написав "щемливу поезію", в якій є такі слова: "Чи доведеться, милий друже, з тобою стрінутись, чи ні?...".
1 лютого 1876 року Михайло Драгоманов покинув Україну назавжди. Цього ж року 29 травня виїхала за кордон до чоловіка Людмила Драгоманова з дочкою Лідією. Українська педагогиня, громадська діячка, сучасниця Михайла Драгоманова, Софія Русова у статті "Пам′яті М.П. Драгоманова" написала: "Рубікон було перейдено: з цієї миті він був емігрант, у нього не було ні батьківщини, ні вітчизни, – скрізь він міг бути тільки гостем, "чужим підданим".
Після вимушеної еміграції Михайло Драгоманов із родиною оселився у Женеві (Швейцарія). Саме там він створив осередок української політичної еміграції та започаткував видання безцензурного громадсько-політичного й науково-літературного збірника "Громада".
Згодом родина Драгоманових переїхала до Болгарії, у Софію. Тут, за сприяння науковця Івана Шишманова (чоловіка старшої доньки Драгоманових Лідії), болгарський уряд запросив Михайла Драгоманова викладати у Вищій школі – майбутньому Софійському університеті. Він з вдячністю прийняв цю пропозицію, адже вважав, що служитиме не лише болгарському, а й усім слов'янським народам, зокрема і своїм співвітчизникам.
фото будинку, де проживали Драгоманови в Софії (Болгарія)
Про призначення Драгоманова Іван Франко висловився так: "Хто знає широкі політичні і наукові погляди М. Драгоманова, його непохитне чуття в оцінюванні людей і відносин, а при тім його гострий критичний ум, що не поклоняється ніяким авторитетам, а всюди шукає основного, той певно признає, що ліпшого вчителя для болгарської молодіжі знайти було неможливо".
Хоча спочатку Драгоманова запросили лише на три роки, його робота виявилася настільки успішною, що її продовжили. Навіть попри тиск російської влади, яка вимагала вислати його з Болгарії. Завдяки своєму авторитету в Європі, Драгоманов залишився в Софії. Авторитет Драгоманова у наукових колах був настільки високим, що йому навіть пропонували стати ректором Софійського університету. Проте вчений відмовився, вважаючи, що очолювати заклад має саме болгарин.
фото робочого кабінету Михайла Драгоманова в будинку в Софії (тут жила Леся цілий рік, коли гостювала у дядька)
З 1889 року й до самої смерти Михайло Драгоманов викладав в університеті на катедрі загальної історії, залишивши по собі яскравий слід як учений і педагог.
"Кумір" Лесі Українки
Перші найтепліші дитячі спогади про дядька збереглися у Лесі Українки ще від часу проживання родини Косачів у Звягелі. У книзі "Леся Українка. Хронологія життя і творчости" Ольга Косач-Кривинюк згадує: "Літом приїздив (у Звягель) дядько Михайло Петрович Драгоманов і сам, і з жінкою та старшою дочкою Лідією. Ще з того часу у Міши й Лесі встановилися відношення до цього дядька, як до якогось ідеалу. З їх оповідань він був і розумний, і дотепний, і веселий, розказував надзвичайно цікаво, вчив і навчив їх плавати в Случі…, строїв різні штуки, правив жарти, разом з нашим батьком дядько складав ex tempore різні віршовані жарти та прикладки. У Лесі на все життя відтоді залишилося відношення до нього, як до мало-мало не цілковито ідеальної людини". Драгоманов був її "куміром", за словами Ольги Косач-Кривинюк, і одним із тих, хто "зробив" її тією, яку ми знаємо як Лесю Українку.
Михайлу Драгоманову належить одна з провідних ролей у формуванні Лесі Українки як особистости. Він вчив її оцінювати історичні події, літературу, мистецтво, допомагав формуванню її наукового світогляду. Вона самотужки, за допомогою ученого, опанувала філософію, економіку, соціологію, всесвітню історію, вивчила іноземні мови. Дядько надсилав їй літературу, допомагав з перекладами, в публіцистично-критичній діяльности, інформував про наукові видання, фольклор у зарубіжних країнах. На його прохання поетеса збирала народні пісні, прислів’я, думи і надсилала йому, а вчений працював над вивченням багатої творчости українського народу. Леся часто зверталася до дядька за порадами і високо цінувала його думку. Своє перше історичне дослідження – "Стародавню історію східних народів", підручник для молодшої сестри Ольги, вона написала за сприяння та допомогою дядька.
Михайла Драгоманова Леся бачила в Україні востаннє у 1876 році, коли їй було п’ять років. Цього ж року дівчинка написала свого першого в житті листа адресованого дядькові, спеціально для цього навчившись писати. Ця переписка не закінчувалася все їхнє життя аж до приїзду Лесі Українки у 1894 році до Драгоманових у Болгарію.
Леся Українка ретельно готувалася до поїздки у Болгарію – вивчила болгарську мову і познайомилася з фольклором. Вона пробула там один рік (1894–1895), гостювала у свого дядька у Софії. На цей період припав трагічний момент – смерть Михайла Драгоманова 2 липня 1895 року.
Після смерти любого дядька Леся Українка ще деякий час залишалася у Болгарії, допомагаючи його дружині Людмилі впорядковувати сімейні справи. З Людмилою Михайлівною у Лесі Українки склалися найтепліші стосунки. Вони постійно листувалися. В усіх своїх листах Леся звертається до неї словами: "Люба дядино!", "Дядино моя дорога!...". У листах до Драгоманових ми читаємо: "Кохані мої дядьку і дядино!", "Всі мої любі та милі!".
Повернувшись на Батьківщину, Леся Українка з теплою ностальгією згадувала болгарський період свого життя: "А я часто згадую Софію.., щоночі вона мені сниться… Чесно сказать, мені навіть скучно за болгарською мовою! А така вона мені здавалась негармонічна". Про значимість дядька в її житті Леся Українка в одному з листів писала: "…Що ж до мене, то я хочу бути Вашою ученицею і заслужити собі право зватись так, а коли на мене впаде частина тих прикрощів та інкримінацій, які дістаються Вам, то я об тім не буду журитись нітрохи".
За матеріалами статей Людмили Гамми підготувала старша наукова співробітниця музею родини Косачів-Драгоманових Юлія Петренко
