24 лютого 2022 року Василь Тартачний, 50-річний механік, прокинувся як зазвичай, але до вечора його життя змінилося назавжди. Він став воїном.
Василь Іванович Тартачний народився в селі Суховоля. З дитинства його тягнуло до механіки – болти, гайки, велосипеди, мотоцикли. "Я постійно болтики, гайки крутив, ремонтував. У мене велосипед зав-жди був в ідеальному стані", – сміється він, згадуючи шкільні роки. У восьмому класі під час самостійної роботи на тему "Ким ти хочеш бути" він написав: "Хочу бути ремонтником, машини ремонтувати". Після машинобудівного технікуму повернувся в рідний колгосп токарем. Але це був 1996 рік – час нестабільності. Зарплату нараховували, але не виплачували. "За рік заробив мішок цукру", – згадує Василь із гіркотою.
Дорога через життя
Особисте життя складалося непросто. Перший шлюб дав йому сина та доньку, але розпався через шість років. Поки не одружився вдруге, мандрував у пошуках заробітків. З майбутньою дружиною Оленою познайомився у 2000 році через спільних знайомих. "Це було з першого погляду. О, любов!", – сміється він. Рік зустрічались, потім одружились. Олена теж мала дитину від першого шлюбу, тож сім'я вийшла велика й дружна.
Трудова біографія – різноманітна. Працював водієм, їздив по всій Україні. Потім купив старий бус, почав займатися перевезеннями. Але доля підкинула випробування – потрапив у ДТП під Луцьком, тому цю справу вирішив полишити. Довелося змінити кілька робіт: був охоронцем на нафтоперекачувальній станції "Дружба" протягом семи років, потім – маслозавод у Рихальську. Останнім місцем роботи до війни став завод "Церсаніт", де п'ять років працював механіком – нарешті за спеціальністю.
Ранок, що змінив усе
"Коли вранці їдеш на роботу і чуєш, що вже тебе бомблять, то ти як в тумані, думаєш: почалось…" – так описує Василь ранок 24 лютого. Він не одразу збагнув масштаб того, що почалося. У нього навіть телефон розрядився, тому новини дізнався тільки на зупинці від людей. На роботі провели збори і вирішили зупинити завод – небезпечно. Він зробив усі необхідні процедури із зупинення обладнання і поїхав додому, де на нього чекав 26-річний син. "Що робимо? Пішли, пішли", – було їхнє рішення.
Однак шлях до військкомату виявився непростим. Черги були величезними. "Практично цілодобово стояли". Сина взяли в розвідку – у нього був досвід служби в армії. А Василя – у 140 батальйон територіальної оборони. Звідти шлях лежав спочатку під Білорусь, а потім на схід.
Свій незвичний позивний Палач Василь отримав через зовнішній вигляд. Він ходив у худі, де капюшон закривав обличчя. "Я вдягав його, а хлопці казали: о, Васька Палач прийшов. Так воно й прилипло", – пояснює він з усмішкою.
Підготовка під Білоруссю
Наступні кілька місяців під Білоруссю стали періодом інтенсивного навчання. Було багато часу на підготовку, і Василь старався всюди все охопити: "Я завжди старався вчитися, щоб більше знати і вміти". У багатьох хлопців не було досвіду: основна маса – 40-річні, пенсіонери, молодих було мало. "У нас у відділеннях було так, що один або два бійці, які воювали у 2014", – пригадує він. Саме тому вони самі організовували тренування – вчилися читати карти, орієнтуватися по компасу, проводили практичні завдання: хтось йшов, знаходив точку, клав листочка, другий мав знайти.
Колектив був різноманітним. Був у їхній роті й цікавий персонаж – чоловік, який відсидів 10 років у тюрмі. "Видно по людині, що в неї складне минуле. Цей чоловік говорив російською, потім на українську перейшов. Але колектив його прийняв, і через рік спілкування він сказав: "Дякую, хлопці, що з мене людину зробили. Я побачив, як можна жити". На жаль, він загинув".
Технічні спеціалісти теж були серед бійців. "Були у нашій роті й пілоти дронів – електрик із Чижівки навчив кількох молодих хлопців літати, сам збирав дрони. У нас пілоти були класні", – хвалиться Василь. – Сам спробував опанувати, але голова закрутилася. Кажу, ні, я краще буду з кулеметом".
Результати підготовки швидко стали помітними. Коли проводили навчання з іншими ротами, було видно їхню кращу підготовку: "Ми штурмували їхні позиції, ну, умовно штурмували. Вони дуже багато промахів робили".
15 січня 2024 року
Після кількох місяців підготовки настав час справжньої війни. Їхню роту передали під 25 окрему повітряно-десантну бригаду. "Коли ти виходиш зі своїм підрозділом, ти всіх своїх людей знаєш, знаєш хто на що здатний, і ти навіть вночі за голосами хлопців своїх впізнаєш". Але реальність виявилася іншою – туди приїхали і їх розкидали по різних бліндажах до незнайомих людей.
Умови на новому місці були складними. Василь потрапив у бліндаж до провідника – того, хто водив через мінні поля на спостережний пункт. Підготовки практично не було: "Я думав, хоча б покажуть карту, куди йти, що, як". Тільки встигли відстрілятись на полігоні та отримати нормальні турнікети замість підробок. Ситуація на позиції була складна. Провідник, який мав вести Василя вперше, сам підірвався за день до цього. Довелося йти з саперами з 25 бригади, які вже знали дорогу.
Трагедія сталася в перший же вихід. 15 січня о 6 ранку Василь підірвався на міні. Йшов третім за двома саперами, ступив у їхній слід – вибух. Туман урятував від ворожого обстрілу. "Боляче не було. Було образливо, що я нічого не зробив", – згадує той момент. Від ступні залишились тільки п'ятка та великий палець.
Порятунок і лікування
Побратими діяли швидко та професійно. Друзі наклали турнікет під вогнем і в тумані 6 кілометрів тягли по снігу до евакуації. Медичний маршрут був довгим: з госпіталю в Сеньковому до Харкова, звідти до Львова. Там і сказали правду: ампутація нижче коліна. "У Львові днів три вони мене возили, дивились". Старенький професор показав відео, як ходять люди на протезах і як на одній п’яті, пояснив, що мінно-вибухова травма пошкоджує на молекулярному рівні, нога почала чорніти.
Повернення до життя
Реабілітація стала новим етапом боротьби. Після госпіталю – реабілітаційний центр. "Якщо нормальний реабілітолог, то за 2 години вийдеш такий мокрий, як з-під дощу". Василь не лінувався, тримав форму, займався на турніках. Бачив, що хлопці, які не працювали, набирали вагу. "По собі знаю, я дуже легко набираю вагу, але стараюся тримати себе у формі".
Найважчим випробуванням стало повернення додому. "Діти вибігли, обійняли. Вони не помітили, а коли відійшли метрів три назад, то завмерли. У них просто шок, мабуть, був". Дружина Олена теж важко переживала, але підтримувала. Зараз у сім'ї шестеро дітей – троє хлопців і троє дівчат від 10 до 31 року. Внучка вже звикла до дідусевого протеза і навіть питає, де він загубив ногу.
Адаптація до нової реальності потребувала часу. Чорний гумор допомагав пережити важкі моменти: "Ігор (чоловік, з яким проходили реабілітацію, – прим. ред.) прокинувся вранці і забув, що в нього немає ноги. І на ту ногу падає, вдаряється… Хлопці звиклі до таких випадків: "Що, не з тої ноги встав?" – і всі дружно сміються".
Повернувся на колишнє місце роботи токарем – там не треба цілий день стояти. Але нога швидко втомлюється, особливо влітку: "Коли працюю і відчуваю, що нога спітніла – знімаю, сушу лайнер, сушу ногу. Це займає 30-40 хвилин. І оце гальмує – це ж через кожні дві години практично".
Німецькі протези змінили все
Пошук кращих рішень привів до Німеччини. Українське протезування не задовольняло. Коли з'явилась нагода поїхати до Берліна, Василь не вагався. "У німців зовсім інше ставлення до всього". Там протез підбирають індивідуально, підганяють до ідеального стану. "Дійшло до того, що 20-24 км на день ходив по Берліну". Німці помітили його активність і дали спеціальний лайнер для активної ходьби.
Німецький досвід став справжнім відкриттям. Василь подружився з протезистами – веселими чоловіками його віку. Навіть запропонував власне рішення конструкції протеза. "Вони запитали: ти що, інженер? Я кажу, ні, технік-механік. Добре, ми занесемо своїм інженерам, хай подивляться". У Берліні було багато безплатного для українців – музеї, екскурсії. "У будь-який музей ти заходиш, показуєш паспорт українця – і тобі безплатний вхід". Три місяці пролетіли швидко.
Нова професія
Життя приготувало ще одну несподіванку. П'ять місяців тому зателефонували з пропозицією роботи в протезній компанії. Умова – вивчити англійську. "У 50 років починати вчити англійську – це навіть не чорний гумор", – зітхає Василь. Але вчить. Онлайн заняття тричі на тиждень з 9 до 12. У грудні або січні має поїхати до Берліна навчатись на протезиста. "Буду робити чисто на протезиста. Підкрутити, підгонка, і, найважливіше, зробити гарно. Головне – це верхня частина, яка надівається на ногу".
Перспективи багатообіцяльні. Ця німецька компанія вже відкрила одну протезну компанію в Києві, де працюють чотири українські протезисти, які навчались у Берліні. Василь може стати наступним.
Що допомагає жити
Секрет стійкості – у русі та роботі. Вона рятує від депресії. "Ти працюєш і про все забуваєш. Робота трішки відволікає. Коли людина при всіх своїх кінцівках нормально працює, то я зараз працюю на 50%". Але вже нічого не змінити – треба пристосовуватися до нових реалій.
Практичність переважає над упередженнями. Влітку чоловік носить шорти – так зручніше з протезом. "Часом дуже багато бачу в інтернеті, мовляв, шорти понадівали, щоб показувати, що ви каліки. Та нічого подібного – у них просто зручно".
Без жалю
На запитання про те, чи не жалкує про своє рішення 24 лютого, відповідає категорично: "Ні, не шкодую. Навіть у тому плані – я вже, коли приїхав додому, купив свою зброю, купив патрони. Я ж не знаю, що буде завтра. Але знаю точно – тікати нікуди не буду". Син досі воює, недавно був у відпустці на день народження.
Як правильно дякувати ветерану? Василь має чітку відповідь: "Просто сказати дякую і подивитися в очі. Коли ти бачиш, що тобі дивляться в очі, ти розумієш, що тобі реально дякують, а не співчувають. Не треба показувати співчуття".
Василь Тартачний втратив ногу, але не втратив віри в себе. Від механіка, який роками ремонтував машини, він став захисником України, а тепер – людиною, яка допомагає іншим ветеранам повернутися до повноцінного життя. "Тікати нікуди не буду – я знаю, за що стою", – каже Василь, і ці слова відображають його непохитну рішучість.
Фото з особистого архіву Василя Тартачного
