Історія вулиці Завадської у Звягелі – це не просто частина міського ландшафту, а віддзеркалення долі кількох дворянських родин, тісно пов’язаних із родиною Косачів. Саме тут, у домі Завадських, Олена Пчілка з чоловіком і дітьми прожили найщасливіші роки свого звягельського життя. Дослідження краєзнавця Леоніда Когана розкриває маловідомі сторінки життя Завадських і Будзьків – власників колишніх маєтків, їхні родинні зв’язки, випробування та слід, який вони залишили в історії міста.
У листі до звягельського педагога Якова Мороза від 24 жовтня 1927 р. Олена Пчілка (Ольга Косач) пише: "В Окружків жили ми два роки, а потім перейшли жити в 1873-му році, весною, на улицю Завадських, найнявши цілу садибу в пані Завадської, польки. Чоловік її був офіцером російської служби і довго пробував з дружиною й дітьми десь на Кавказі. Вернувшись до Звяглю та найнявши своє дворище нам, Завадські жили на тій же вулиці, в якомусь иншому домі. Це була найкраща з трьох наших домівок звягельських, де ми, Косачі, проживали: мали бо ми в Завадських дуже великий, хоч і одноповерховий, будинок, а до його – роскішний садок, теж дуже великий. Давня, правдива – панська оселя. Садок був до якої міри запущений, але через те – ще кращий: так вільно росло в йому садове й всяке инше дерево (липи, тополі, тощо) і сила кущів – бузків розмаїтих, жасмінів і всяких довголітніх квіток. Нашим малим дітям було так добре в тій чудовій оселі! Власне ради дітей ми й найняли ту домівку в Завадських (бо в Окружка нам, при побільшенню нашої сім’ї, стало тіснувато, та й садка при його домочку не було). В домі Завадських у 1877-му році 25 мая вродилася друга наша дочка, Ольга. З усього часу, прожитого в Звяглю, пробули ми в Завадських найдовше". (Орфографія та пунктуація збережені за текстом оригіналу – Л. К.). 1879 року Косачі переїхали до Луцька.
Власником земельної ділянки та будинку, про які йде мова, був дворянин Антон Ігнацієвич Завадський (у більшості архівних документів записаний як Завадзький). У 1867 році він, тоді штабскапітан інвалідної роти 84-го піхотного Ширванського полку, звернувся до Новоград-Волинського повітового суду з проханням дати розпорядження про введення його у володіння спадковим майном. До заяви додається копія духовного заповіту Ігнація Антоновича Завадського від 11 жовтня 1862 р. Останній повідомляє, що ця земельна ділянка з фруктовим садом дісталася йому купівлею в 1839 році від спадкоємців титулярного радника Луки Малевича. На ній він звів дерев’яний будинок і стайні. Ігнацію Завадському належали також рілля й сіножаті за межами міста. Своєму синові Антону, який перебував на військовій службі на Кавказі, батько заповідав будинок і меблі. Доньки Анна, по чоловікові Мошинська, і Отоніна (Антоніна), по чоловікові Цимерман, мали отримати у рівних частинах капітал у розмірі 5750 крб, все столове срібло і коней. У заповіті відсутня назва вулиці, на якій стояв цей будинок, але згадка про військову службу Антона Завадського на Кавказі та фруктовий сад збігаються зі спогадами Олени Пчілки. Згідно з метричним записом дворянин Ігнацій Завадський помер 26 січня 1863 р. у віці 75 років від апоплексичного удару (інсульту). Дружина Ігнація – Гонорита з роду Лагочів – померла раніше за чоловіка.
У метричній книзі Новоград-Волинського костелу 1876 року є запис про народження 13 січня у відставного майора Ширванського піхотного полку Антона Завадського та його дружини Анелі з роду Загурських доньки Анелі. Проте в метричних книгах чомусь відсутні записи про шлюб Антона Завадського з Анелею Загурською та про народження інших дітей у цього подружжя. Знайти відповідь на це питання автору цих рядків допомогло нещодавнє знайомство на сайті MyHeritage з Мартою Клімек (Marta Klimek) із польського міста Любліна, нащадка звягельських родин Завадських і Будзьків. Серед паперів прабабусі Марії Клімек (Maria Klimek), уродженої Будзько, вона знайшла короткі нотатки про їхніх предків. За відомостями Марії Клімек, Антоніна, донька Антона й Анелі Завадських, народилася 17 лютого 1873 р. у місті Темир-Хан-Шура (нині – Буйнакськ) у Дагестані. Така сама дата народження Антоніни, але без інформації про місце її народження, зазначена у довідці Державного архіву в Любліні. Також відомо, що звягельські Завадські належали до польського дворянського роду герба Рогаля.
Невідомими залишаються дата і місце народження доньок Броніслави та Марії Завадських. Метричний запис Новоград-Волинського костелу 1878 року сповіщає про смерть 15 жовтня від запалення легенів 7-річної дівчинки Броніслави. Ольга Петрівна Косач-Кривинюк, у своїй фундаментальній праці «Леся Українка: хронологія життя і творчости» пише: «З дітей Леся найчастіше згадувала з теплою любов’ю та глибоким сумом дівчинку Броню Завадську, що мала ваду серця і через те ні бігати, ні якось жвавіше гратися не могла і дуже рано померла. Це було, здається, найперше велике горе в Лесиному житті, бо вона дуже любила Броню».
23 лютого 1880 р. у віці 55 років від сухот помер Антон Завадський, а 29 вересня 1881 р. унаслідок скарлатини не стало його 5-річної доньки Анелі. На той час поховання відбувалися на старому християнському цвинтарі в районі вул. Героїв АТО (між вул. Шевченка і стадіоном «Авангард»). Його закрили для поховань у 1891 році у зв’язку з відкриттям нового християнського цвинтаря біля тодішньої дороги на Сусли (вул. Василя Стуса). У 1930-х роках під час будівництва хлібозаводу старий цвинтар зрівняли з землею. Разом з іншими зникли назавжди надгробки Завадських. В архівному документі 1889 року з’являється перша письмова згадка про вулицю Завадську. У деяких справах фігурують її попередні назви: Гайдукова і Княжеська. Другий топонім пояснюється, очевидно, тим, що звідти починалася стара дорога до сіл Княжі Звягельської та Княжі Корецької (нині – с. Таращанка).
Спадкоємцями майна Антона Завадського стали його дружина Анеля (померла 6 травня 1908 р. у віці 78 років), а також доньки Марія (незаміжня, померла внаслідок захворювання на ящур і втрати крові 6 жовтня 1907 р. у віці 38 років) і Антоніна. Остання 21 січня 1897 р. вступила в шлюб із Франциском-Стефаном-Антонієм Ігнацієвичем Будзьком, поручиком 18-го Вологодського піхотного полку, який був розквартирований у Звягелі наприкінці 1895 року. Про нареченого відомо, що він із дворянської родини, народився 15 липня 1866 р. у Ломжинській губернії, закінчив 1888 року Одеське піхотне юнкерське училище. У родинному архіві Марти Клімек збереглися портрети Антоніни Завадської та Франциска Будзька. Їхні фотокопії вона люб’язно дозволила публікувати.
Через кредитну заборгованість Завадських їхній маєток був заставлений, а після закінчення терміну погашення виставлений на публічні торги. Під час торгів 26 липня 1908 р. маєток придбав капітан Франциск Будзько. 8 грудня 1908 р. він продав будинок разом із земельною ділянкою площею 1 десятина 638 квадратних сажнів за 2200 крб дворянці Галині Терлецькій, яка утримувала в місті приватне жіноче училище. В 1912-1918 роках власником будинку був нотар Євген Сеницький, в ньому розміщувалася його нотаріальна контора.
Косачі біля колишнього будинку Завадських. 1 липня 1928 р.
У 1990-х роках мені пощастило спілкуватися з двома старожилками, колишніми мешканками вулиці Завадської: Проховською (Недзельською) Степанидою Миколаївною, 1905 р. н., і Бетке Лідією Фрідріхівною, 1899 р. н. До останніх років життя вони зберегли тверду пам'ять. Більшість їхніх свідчень про вулиці, будівлі та мешканців старого міста знаходили підтвердження в архівних документах і спогадах інших очевидців. Степанида Миколаївна розповіла мені, що в дитинстві одного дня йшла зі своєю старшою сестрою вулицею Завадською і побачила у садку колишнього будинку Завадських (на той час – будинок Сеницького) «бліду панночку» в гамаку. Сестра зайшла у садок і про щось розмовляла з незнайомкою, а мала Степанида чекала на неї. Пізніше сестра розповіла, що то була Леся Українка. На думку Проховської, у Звягель вона приїжджала перед останньою поїздкою до Грузії. Цей епізод добре викарбувався у пам'яті Степаниди Миколаївни, і вона вирішила поділитися своїми спогадами у меморіальному музеї Лесі Українки. Їй не повірили. Дійсно, немає письмових свідчень приїзду Лесі Українки до Звягеля після 1879 року. Однак, з іншого боку, відсутність письмових згадок ще не дає приводу повністю виключати можливість цієї події.
Л. Ф. Бетке стверджувала, що Завадські мешкали у будинку на вул. Карла Лібкнехта, 10 (нині – вул. Родини Косачів, 10), там також мешкав царський полковник, прізвище якого вона забула. Цей будинок стоїть досі навпроти музею родини Косачів. С. М. Проховська розповідала, що на Завадській вулиці жили Будзьки, які володіли двома будинками. Разом із ними проживали Завадські. Пізніше було знайдено документальне підтвердження належності будинків № 8 і № 10 родині Будзько. Але при чому тут Завадські? Все стало на свої місця, коли вдалося натрапити на метричний запис про шлюб Антоніни Завадської та Франциска Будзька. Щоправда, останній до полковника так і не дослужився.
У подружжя Будзьків народилося троє дітей: Владислав (2 листопада 1897 р.), Ядвіга (12 січня 1899 р.) і Марія (28 червня 1904 р.). 8 липня 1905 р., у зв’язку з відправленням Вологодського піхотного полку на російсько-японську війну, капітан Франциск Будзько склав духовний заповіт. У випадку загибелі на фронті все його нерухоме і рухоме майно мала отримати дружина Антоніна. Біля Кінно-Торгової площі (нині – район автовокзалу) Будзьку належав дерев’яний житловий будинок на земельній ділянці площею 875 кв. сажнів. Дружину він просив отримані за заповітом кошти використати для навчання їхніх дітей. З цієї війни Будзько повернувся живим. Але незабаром після початку Першої світової війни його полк знову відправили на фронт. Францішек-Стефан-Антоній Будзько загинув 13 серпня 1914 р. на полях Галичини. Похований у римо-католицькому секторі Новоград-Волинського християнського кладовища.
У квітні-червні 1919 р. місто перебувало під владою більшовиків. За спогадами Проховської, у будинку Завадських розміщувалася казарма червоноармійців і сумно відома Надзвичайна Комісія. Там у подвір'ї Степанида Миколаївна неодноразово бачила командира Богунського полку Миколу Щорса. За наказом Новоград-Волинського повітвиконкому від 27 червня 1921 р. вул. Завадську перейменували на вул. Карла Лібкнехта. До нової назви не могли звикнути ні прості мешканці міста, ані навіть радянські чиновники. Через це у побуті й навіть на офіційному рівні (про що свідчать документи 1920-х років) використовували переважно стару назву вулиці. Будинок № 3 на Завадській вулиці, який належав нотаріусу Сеницькому (колишній будинок Завадських), через відсутність власника місцева влада націоналізувала. 1 жовтня 1925 р. Звягельський райвиконком закріпив його за єврейською семирічною школою № 5. У першій половині 1930-х років тут розміщувалася українська середня школа № 2. Восени 1935 року вона отримала нове приміщення на вул. Івана Франка, а в будинку Завадських почала працювати українська семирічна школа № 10 (після Другої світової війни під № 1, російськомовна, від середини 1950-х років – середня). У зв'язку з 70-річчям із дня народження Лесі Українки Житомирський облвиконком 22 лютого 1941 р. прийняв постанову про встановлення меморіальної дошки на честь поетеси на будинку Новоград-Волинської неповної середньої школи № 10. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 2 квітня 1941 р. школі надано ім'я Лесі Українки. 1991 року СШ № 1, яка згодом стала гімназією, справляла новосілля. Старе приміщення (будинок Завадських) як аварійне через кілька років знесли. На тому місці спорудили музей родини Косачів, який урочисто відкрили 31 липня 1999 р. 10 вересня 1999 р. вул. Карла Лібкнехта перейменована на вул. Родини Косачів.
Схематичний план садиби будинку № 3 на вулиці Завадській у 1925 році
Колишні будинки Будзько на вул. Завадській № 8 і № 10 фігурують у справах Новоград-Волинського повітового відділу комунального господарства першої половини 1920-х років. 1921 року садибу будинку № 10 займали військові з кіньми. 1922 року родинам радянських службовців видавали ордери для поселення в будинках № 8 і № 10. За це вони мали провести ремонт власними коштами. Будинок № 10 був дерев’яний, критий залізом, складався з 7 кімнат, 2 кухонь, 2 передпокоїв, 2 комор і льоху під коморою.
Будинок на вул. Карла Лібкнехта (Родини Косачів) № 10 у першій половині 1990-х років
Будинок № 8 складався з 2 кімнат, передпокою, кухні, комори з льохом. У документах зазначається, що обидва будинки належали Софії (?) Будзько, яка втекла за кордон. Їх включили у список домоволодінь 1925 року як націоналізовані. Відтоді Завадські та Будзьки більше не проживали на вулиці Завадській.
Будинок на вул. Карла Лібкнехта (Родини Косачів) № 8 у першій половині 1990-х років
За довідкою Державного архіву в Любліні, Антоніна Будзько (Завадська) від липня 1937 року зареєстрована в домовій книзі цього міста за адресою: вул. Габрієля Нарутовича 35, кв. 20. Вона мешкала у своєї доньки Марії Клімек. За інформацією Марти Клімек, її прабабуся Марія Клімек (Будзько) 1922 року одружилася у Львові з Людвиком Клімеком. Наступного року у подружжя в Бресті народилася донька Данута, а в 1928 році у Станіславові (нині – Івано-Франківськ) – син Януш. Людвик Клімек був капітаном cлідчого ізолятора в Любліні, брав участь у вересневій кампанії 1939 року, через два роки ув’язнений до концтабору Аушвіц, де і загинув.
Антоніна Будзько (Завадська) відійшла у вічність в Любліні 9 травня 1962 р. у віці 89 років. Її молодша донька, Марія Клімек (Будзько), померла 6 вересня 1979 р. Обидві поховані поруч на цвинтарі на вул. Липовій.
Ядвіга, старша донька Антоніни Будзько (Завадської), була магістром французької філософії. 1925 року вийшла заміж за гірничого інженера Артура Вебера, через три роки вони емігрували до США. Ядвіга Вебер (Будзько) померла 1 квітня 1958 р. у штаті Флорида. Дітей у неї не було.
Владислав, син Антоніни Будзько (Завадської), служив у російській армії під час Першої світової війни, у 1917-1918 роках – у складі 1-го Польського Корпусу, який дислокувався в Білорусі. Від 1919 року – у Війську Польському, 1922 року йому було надано звання поручика, 1931 року він вийшов у відставку. У 1939 році мешкав у Любліні. Його ім’я є у списку в’язнів Козельського табору військовополонених від 16 грудня 1939 р., звідти 29 грудня прибув до Осташківського табору (Калінінська область). Розстріляний у квітні 1940 р.
У родинному архіві Марта Клімек знайшла фото Антоніни Будзько (Завадської) у ліжку в оточенні трьох її нащадків. Цей знімок Марта назвала «4 покоління».
У центрі – Антоніна Будзько (Завадська), праворуч – її донька Марія Клімек, ліворуч – онук Януш Клімек і правнук Збігнев
Сподіваюся, що у Звягельському музеї родини Косачів-Драгоманових через деякий час з’явиться невеликий куточок, присвячений Завадським і Будзькам із вулиці Завадської.
Леонід Коган, краєзнавець
