Віталій Гладунов з дитинства мріяв про армію, а коли почалася АТО, сам прийшов у військкомат у 18 років. Пройшов шлях від зенітника до розвідника спецпідрозділу, отримав позивний Святой Отець за свій специфічний гумор під час роботи з ударними дронами. 26 січня 2023 року вибух забрав життя всього його екіпажу разом із молодшим братом. Сам Віталій вижив, але отримав понад 120 уламків у тіло, опіки та контузію. Сьогодні він відновлюється, займається татуюванням та організовує змагання з ендуро. Це його історія – без прикрас і героїчних штампів.
Дитинство у сім'ї військових
Віталій Гладунов народився 28 жовтня у Звягелі в сім'ї військових. Батько служив, мати теж пізніше пішла до армії. З раннього дитинства хлопець був занурений у військове середовище: екскурсії до частини, прогулянки територією, літні табори.
«З самого дитинства дуже тісно був пов'язаний з армією, тому що батько служив. Відповідно якісь екскурсії, прогулянки, військова частина, а літом – це як добрий день», – згадує Віталій.
Ще дитиною він захоплювався військовою історією, особливо Першою та Другою світовими війнами, любив зброю та майстрував різні речі. Після школи навчався у коледжі в Житомирі, потім працював за спеціальністю «машиніст холодильних установок» у Звягелі, спробував попрацювати в Рівному, але зрозумів, що це не його.
Шлях до фронту через перешкоди
Коли у 2014 році почалася антитерористична операція, 18-річний Віталій прийшов до військкомату. Але отримав відмову – занадто молодий. Наступного року спробував знову.
«Один із начальників на той час казав, що точно в якийсь бойовий підрозділ ти не потрапиш. Тобто якщо в мене є бажання служити, то десь в якусь тилову частину мене можуть влаштувати і все», – розповідає Віталій.
Проте на початку 2016 року хлопець усе ж таки підписав контракт у 30 окрему механізовану бригаду.
Від зенітника до розвідника
Перша військова спеціальність – зенітник, стрілець ПЗРК (переносного зенітно-ракетного комплексу). Після навчання у Десні Віталій потрапив до ракетно-артилерійського дивізіону 30 бригади. Служба йшла добре, але це було не те, чого хотів молодий боєць.
«Конкретно бойових дій. Побачити вій-ну як вона є», – пояснює свою мотивацію Віталій. Були виїзди на прикриття повітряного простору, чергування, охорона, але справжніх боїв не було.
Віталій вважав, що не заслужив статусу учасника бойових дій, бо не брав участі в реальних боях. Він почав шукати можливість перевестися до бойового підрозділу, але командування категорично не хотіло відпускати сумлінного солдата.
«Мене не хотіли нікуди переводити, відпускати. Я вважаю, що я виконував свою роботу і поставлені задачі сумлінно», – каже він.
Врешті Віталія все ж перевели у підрозділ піхоти. Там він провів близько трьох місяців.
Зустріч зі спецпідрозділом
Доля усміхнулася Віталію, коли він познайомився з бійцями спецпідрозділу, що ділили з ними територію розташування. Після розмов вони запропонували йому перевестися до них.
«Я кажу, що хотів би перевестись у спеціальні спеціалісти. Вони кажуть: як хочеш, ми без проблем організуємо», – згадує Віталій.
Буквально за тиждень-два переведення оформили. Це був розвідувальний підрозділ, підконтрольний Головному управлінню розвідки. Зима 2018 року стала початком нового етапу військової кар'єри.
У розвідці завдання кожного бійця – вміти все: керувати будь-яким озброєнням і транспортом, налагоджувати зв'язок, діяти в екстремальних умовах. Особлива увага приділялася поглибленому вивченню медицини, топографії, маскування.
«Постійно розвідник самовдосконалюється, постійно проводяться якісь навчання, заняття», – описує Віталій щоденну рутину.
Військовий пробував себе у різних напрямах: прослуховування, спостереження, розвідка дронами. На момент закінчення контракту у 2019 році Віталій обіймав посаду єдиного пілота безпілотного комплексу «Лелека-100» у бригаді. Хоч і командування просило залишитися, пропонувало кращі умови, але він вирішив демобілізуватися.
Цивільне життя між війнами
Після демобілізації Віталій відкрив тату-студію Black Devil Tattoo. Це було закрите місце – він працював лише для друзів, знайомих та військових. Паралельно займався мотоспортом, мав офіційний дозвіл на зброю та продовжував тренуватися.
«Залишки досвіду, великого досвіду від служби в армії, вони нікуди не зникли, і забувати, відкладати це на дальні плани я не хотів», – пояснює він.
Спорядження було зібране та готове до використання. Весь цей час Віталій підтримував зв'язок з побратимами, консультував їх онлайн з різних питань.
Попередження про війну
Задовго до повномасштабного вторгнення Віталій почав отримувати дивні дзвінки від побратимів з підрозділу.
«Мої хлопці з підрозділу телефонують і кажуть: ну, якась фігня. Тепла пора року, ми залетіли глибоко в тил ворога і бачимо, що у них масово фарбується техніка в білий колір, тобто зимовий камуфляж», – розповідає Віталій.
Спочатку не надавали значення, але потім почалося накопичення техніки, скупчення військ. Стало зрозуміло, до чого все йде. За два місяці до 24 лютого командир зателефонував і попередив: будь готовий.
«Буду готовий. Я готовий, в мене екіпірування, спорядження – все готове», – згадує він.
Віталій не сказав нікому з рідних, щоб не сіяти паніку. Натомість почав посилену фізичну підготовку та вивчав, що змінилося на фронті за час його відсутності.
24 лютого і перші дні війни
23 лютого увечері стало остаточно зрозуміло: завтра почнеться. Віталій з дівчиною заправили машини, закупили медикаменти. Вранці 24 лютого він поїхав на роботу на фабрику Alex Garant, де працював оператором ЧПУ, щоб розрахуватися.
«Начальник цеху дав мені настанову, типу, Віталію, щоб живий, здоровий і без нових дірок в тілі. І це було дуже великою мотивацією на майбутнє», – каже він.
Отримали інформацію про можливі удари по Звягелю та бригаді. Родину відвели у бомбосховище. Ввечері отримали відбій – нічого не було. 25 лютого зранку Віталій у повному бойовому спорядженні прибув до підрозділу і мобілізувався.
Декілька днів підрозділ перебував у Звягельському районі, організовуючи оборону. Задача була стримувати можливий прорив ворога з боку Білорусі. Допомогла місцевість, яку Віталій добре знав з прогулянок та тренувань.
«Дуже сильно допомогло те, що я місцевий, що займався страйкболом і пішими прогулянками», – пояснює він.
Один з друзів облаштував у лісах вогневі позиції, надав засобів для диверсійної діяльності – дистанційні камери, мікрофони, інфрачервоні пастки, маскувальні сітки.
Через загрозу на Київському напрямку підрозділ перекинули на Донецьку область, до Світлодарська. Задача – відстежувати переміщення противника, вести розвідку, давати координати для вогневого ураження.
Зустріч із противником сталася біля населеного пункту Роти, між Світлодарськом і Бахмутом. Групі Віталія потрібно було завести піхоту в посадку, облаштувати вогневі позиції та спостережний пост над мостом через залізничні колії. Планувалося 2-3 дні, але просиділи 10 днів.
Противником були ПВК «Вагнер» і ПВК «Ліга» – не зеки, а професійні найманці з досвідом Сирії та Африки. Вони йшли вздовж посадки, не знаючи про засідку. Група Віталія замінувала територію розтяжками.
«Я встаю, кажу, ви куди? Вони такі, ми далі, далі, типу туди. Я чую, як в автомата Калашникова запобіжник відкривається. Я такий, опа, щось не те», – розповідає Віталій про момент зустрічі з трьома бійцями противника.
Коли побачив літеру Z на шевроні, почався бій. Троє ворожих бійців були вбиті, але по позиції почали працювати кулемети, гранатомети, артилерія з двох боків. Віталій отримав контузію від розриву 120-мм міни в трьох метрах від нього. Один боєць загинув, інший отримав три осколки в ребра.
«По нас працювало чотири міномети, два танки, дві арти та один град. А, і авіація. Дві вертушки НУРСами лупили», – перераховує військовий.
Група ухвалила рішення тримати позицію, бо позаду не було облаштованих укріп-лень. Коли дозволи відійти, бо надійшло підкріплення, робили це вночі під вогнем ворога.
Позивний і чорний гумор
Спочатку у Віталія був позивний Фріц – через жарти на тему російської пропаганди про «укрофашистів». Але під час повномасштабного вторгнення з'явився новий – Святой Отець.
«Я займався скидами з дронів. І коли було якесь скупчення, я завжди з таким гумором, типу, во ім'я отця, і сина, і святого духа, лови. І зразу відспівав», – пояснює він походження позивного.
Чорний гумор – спосіб розрядити атмосферу на війні. Військові жартують про те, що у цивільному житті здалося б неприйнятним. Це механізм виживання, спосіб впоратися зі стресом.
«Військові багато розряджують обстановку: хтось гумором, хтось на вогневій свою злість-лють виганяє», – каже Віталій.
Полювання і трагедія 26 січня
Через високу ефективність роботи Віталія і його екіпажу противник відкрив на них справжнє полювання. Позивний Святой Отець часто з'являвся в перехопленнях розмов ворожих підрозділів.
Один сусідній екіпаж з піхоти постраждав після того, як працював з тієї ж позиції. Ворог відстежив почерк роботи, знайшов точку, але до приходу екіпажу хлопці Віталія вже поїхали. Наступна група зазнала удару.
26 січня 2023 року, коли екіпаж Віталія готувався до переміщення на Запорізький напрямок, стався вибух у місці, де зберігалося обладнання.
«Я розплющую очі, бачу щілочку, через неї вилажу, не пам'ятаю як. Сиджу, повертаю голову, а навколо просто...» – Віталій не закінчує речення.
Весь його екіпаж загинув. Серед них – був молодший брат. Сам Віталій зазнав множинних поранень: понад 120 уламків у тілі, опіки, контузія, втрата двох барабанних перетинок. У правому оці три уламки. Флісова шапка вплавилася в голову. Правої частини обличчя не було – залишилося запечене м'ясо.
Відновлення і боротьба з собою
Перші дні у реанімації Віталій був під важкими знеболювальними. Не міг говорити. Очі не міг заплющити – вії спеклися. Шкіра на обличчі обвуглилась.
«Медики ще жартували, кажуть: Віталію, ти чаклун, ну, типу, як ти це робиш? Ми тебе не будемо виписувати, ми тебе на досліди ставимо. Бо регенерація у мене дуже хороша», – згадує він.
Наречена Інна прилетіла з Португалії, де перебувала в безпеці, першим же рейсом. Постійно була поруч, навіть ночувала на його ліжку в палаті, незважаючи на незручності.
«Бережи дівчину свою, бо зараз це рідкість», – сказав медик, бачачи їхні стосунки.
Був момент, коли Віталій хотів утекти з лікарні назад у підрозділ. Побратими телефонували, казали, що без їхнього екіпажу на фронті критична ситуація. Але друзі та наречена зупинили.
«26 січня 2023 року – це мій Рубікон. Це мій переломний момент. Добровільно назад я не повернусь», – каже Віталій.
Причини медичні – втрата слуху високих частот, постійний свист у голові, травма коліна. Але головне – психологічна межа, яку він сам собі встановив.
Життя після війни
Зараз Віталій звільнений з армії. Регенерація йде добре – обличчя відновилося без пластичних операцій. Але залишилися сліди на обличчі – темні плями від пороху. Він принципово не видаляє їх лазером.
«Це пам'ять для мене», – пояснює Віталій.
Наречена Інна продовжує працювати в тату-студії, робить татуювання та перманентний макіяж. Віталій час від часу малює ескізи, але через проблеми із зором не б'є татуювання. У правому оці три уламки, бачить як через мутне скло.
Татуювання на його тілі мають глибокий сенс. Сльоза під оком – оплакування брата і водночас символ відсутності жалю. Ніж з надписом «Хай всі твої рани будуть смертельними» адресовано тим, хто зрадив. «Чорне сонце» на лікті – оберіг, до якого він готувався п'ять років.
«Якщо людина слабка духом, то ця руна витягне всю нечисть. Тобто вона або тобі допоможе у всьому, або прибере все зайве», – пояснює символіку.
Психологія виживання
Віталій відрізняється незвичайною психологічною стійкістю. Може вільно говорити про трагедію без флешбеків і пригнічення. Психологи на реабілітаціях кажуть, що з ним усе добре, їхні послуги не потрібні.
«Вміння фільтрувати думки, не бути залежним від емоцій. Це те, чого навчають спеціальних спеціалістів», – пояснює він.
Але є наслідки, про які не всі знають. Постійний свист у голові. Неспокійний сон і різка реакція на дотики. Тригери, які спрацьовують у несподіваних ситуаціях – наприклад, у перукарні, коли треба заплющити очі.
Найважче – приїхати на кладовище до брата. Віталій рідко це робить, бо морально не може. Звинувачує себе за це, але чесно визнає, що з часом не стає легше.
«Не бути залежним від своїх емоцій. І тоді більш-менш легше все вийде», – каже він про свій метод виживання.
Повернення до цивільного життя
Адаптація важка. На війні все зрозуміло: є ворог, є друзі, твоє завдання – вижити. У цивільному житті інші проблеми, інші люди, інше ставлення.
«На війні в тебе все зрозуміло. Там ворог, тут друг. А тут треба вже машину заправити, комуналку заплатити, а там якийсь сусід-мудак», – порівнює Віталій.
Був випадок, коли патрульні зупинили його у відпустці за начебто закритий номерний знак. Для людини, яка вперше за рік приїхала додому відпочити, це було важким досвідом.
Щоб люди розуміли, що ти військовий, треба ходити у формі. Але звільненому це незручно та непотрібно. Медалі та ордени є, але бити себе в груди Віталій не збирається.
«Багато хто каже мені, що як так, ти таке пережив, вижив, це з Божою поміччю. Але я скажу те, що скажу. Там, де я був, Богом не пахло. Там нічого святого не було», – жорстко підсумовує він.
Як дякувати ветеранам без зайвої уваги
Питання, яке турбує багатьох цивільних, – як правильно висловити вдячність ветерану, щоб це не стало незручним для обох сторін. Віталій відповідає чесно – сам не знає.
«Якби до мене просто на вулиці підійшли і сказали дякую, у першу чергу подумав би: за що? За що мені дякують? Я роблю свою роботу», – пояснює він своє ставлення.
Для нього, як і для багатьох адекватних військових, служба – це робота. Важка, несправедлива, але робота. Він різко засуджує тих, хто б'є себе в груди і вимагає особливого ставлення.
Найгірше, що можна зробити ветерану, – це жаліти його або виявляти надмірне співчуття.
Якщо хочеться подякувати, краще зробити це коротко і без зайвих емоцій. Можна сказати «красунчик» або просто «дякую» – без обіймів, сліз чи розгорнутих промов. Але кожна людина різна, і те, що для одного буде підтримкою, для іншого може стати тригером.
«Військовий психолог, який працює з військовими, найкраще дасть відповідь на це запитання», – підсумовує Віталій.
Головне – розуміти, що ветерани не потребують жалю. Їм потрібна повага до їхнього досвіду і простір для власного способу адаптації до мирного життя.
