У Ярунській громаді вже понад пів року працює фахівчиня Центру життєстійкості – простір, де жінки вчаться розпізнавати абʼюзивні стосунки, батьки – розуміти власних дітей, а цілі села – не боятися просити про допомогу. Психологиня Оксана Круківська розповіла про найскладніші випадки, з якими стикається щодня: від історій жінок, які зізнаються, що раді смерті чоловіка-агресора, до дітей, які неусвідомлено приводять батьків до психолога. І про головне – чому лише 13% українців обирають критичне мислення замість міфологічного.
В Ярунській громаді впроваджують спільний проєкт громади та благодійного фонду "Нехай твоє серце б'ється" за підтримки Уряду Великої Британії в рамках проєкту SPIRIT, у співпраці з Міністерством соціальної політики, сім'ї та єдності України, Фондом соціального захисту осіб з інвалідністю та ЮНІСЕФ Україна, за адміністрування ІСАР Єднання.
Центр життєстійкості у Звягелі працює з моменту відкриття, і за цей час через нього пройшли сотні людей. Оксана Круківська – одна з психологинь, які ведуть індивідуальні консультації, групові тренінги та виїжджають у села, щоб донести просту думку: просити про допомогу – не соромно.
"Найцікавіші історії? Їх так багато, що можна писати і "Твін Пікс", і мелодрами, і комедії. І це все я проходжу з ними паралельно, з кожною", – каже Оксана.
Домашнє насильство: про що жінки бояться говорити
Найчастіше до Центру звертаються жінки. І найчастіша проблема – домашнє насильство. Але з цим запитом приходять рідко.
"Жінки приходять з проханням покращити емоційний стан. Але коли ми починаємо працювати, виявляються абʼюзивні стосунки, емоційне насильство, газлайтинг", – пояснює психологиня.
"Буває, люди приходять одну-дві зустрічі і потім кажуть: "Я боюся змін. Він мене б'є, але я знаю, що від нього чекати. А якщо я від нього піду – не знаю, що мене чекає". І дуже шкода, бо ми не можемо силоміць тягнути цих людей. А найстрашніше – що дитина живе в цих умовах і для неї це стає нормою", – каже Оксана.
Коли діти приводять батьків до психолога
Ще одна частотна ситуація – мама приходить зі скаргою на дитину.
"Досить часто жінка приходить з тим, що щось не так із дитиною. Але вже є гарний напрацьований досвід: якщо мати приходить з такою проблемою, треба в першу чергу подивитися, що не так у неї. І дуже часто діти приводять батьків до психологів. Ми починаємо працювати з мамою, і в більшості випадків відпадає потреба вести дитину до психолога – бо є внутрішні сімейні конфлікти", – пояснює Оксана.
Психологиня ділиться, що зазвичай вона ставить два прості питання: "Чи знаєте ви, як ваша дитина любить, щоб ви її обіймали?" Зазвичай піднімають руку одна-дві людини. "Чи знаєте, куди дитина любить, щоб ви її цілували?" – рук уже немає взагалі.
"Зазвичай ми допомагаємо і підтримуємо через свою призму сприйняття, не розуміючи, що в іншого вона ( призма) своя як і потреби інші, особливо це стосується дітей. Адже більшість живе в позиції: “Я краще знаю як тобі треба!”.
“А потім батьки дивуються, що їхні діти пасивні, не хочуть нічого робити. Бо часто батьки не чують потреби дитини", – каже психологиня.
13% проти 87%: чому українці обирають міфи замість логіки
За останніми дослідженнями, лише 13% українців обирають критичне мислення. Решта – міфологічне.
"Тобто з усього населення лише 13% людей шукають вихід із ситуації. Решта думають: якщо в мене щось не виходить – значить, мені заздрять, пороблено, така моя доля, кармо чи ще щось в цьому напрямку.", – пояснює Оксана.
Вона розповідає, що на тренінгах, коли розбирають поведінкові сценарії та причинно-наслідкові зв'язки дій, часто чує: "А я думала, що це пороблено. Тепер розумію, через що це відбувається".
"Міфологічне мислення – це коли людина не бере відповідальність за своє життя. Шукає крайніх, винних. І наша задача – показати, що вихід зазвичай є. Треба не боятися просити про допомогу", – наголошує психологиня.
Порожня чашка не наповнить іншу
Один із головних меседжів, який Оксана доносить на тренінгах – метафора двох чашок.
"Це я. Це моя дитина. Якщо в мене тут порожньо, я не наллю сюди води. А люди хочуть навпаки. Так не буває. Я можу дати тільки те, що маю сама. Якщо я не вмію любити, то навряд чи я зможу цього навчити свою дитину. Вчити дитину здоровому способу життя з цигаркою в роті не працює", – пояснює вона.
Дитини формується з 12-го тижня вагітності. До п'яти років сценарій дитини фактично сформована, до десяти – все закладено. Тому потім змінювати щось досить складно, хоча можливо.
"Тому я завжди позиціоную думку: якщо не хочете змінюватися для себе – змінюйтеся для дітей. Бо вони можуть жити ваше життя. І це найстрашніше", – каже Оксана.
Коли теорія не працює – працює практика
Всі заходи в Центрі життєстійкості проходять у формі практики. Мінімум теорії – максимум вправ.
"Я не розказую людям, як треба жити. Через практичні вправи учасники знайомляться з своїми поведінковими стратегіями та життєвими позиціями, на які часто не звертають уваги і під час вправ люди це помічають, а я додатково підсвічую. Зазвичай я надаю перевагу нейрогімнастичним та тілесним вправам – людям цікаво і я бачу як в процесі вони змінюються", – розповідає Оксана.
Вона працює не лише в Центрі, а й виїжджає в школи, технікум, садочки, амбулаторії. Для вихователів, вчителів, медпрацівників проводить семінари про те, як правильно підтримати людину.
"Люди не витримують навіть простого погляду. Мовчки, без засуджень критики та повчань подивитися в очі – це дуже складно. Хоча перша допомога і підтримка починається через зоровий контакт. І ми цього вчимося", – каже психологиня.
На тренінгах вона вчить розпізнавати свої сильні сторони та як їх можна застосовувати в житті. Питає дорослих і дітей: "Які ваші сильні сторони?" Зазвичай називають прикметники, але як це працює на саму людину мало хто розуміє.
"Наше покоління росло на критиці, порівнянні, обезцінці. І в більшості ми так само продовжуємо виховувати наших дітей. Моя задача – показати цінність і унікальність кожного", – каже Оксана.
Від супротиву до запитів
Спочатку в селах ставилися до психолога скептично. Але зараз ситуація змінюється.
"Якщо раніше був супротив: "Для чого мені це?" – то зараз, коли завершую семінар, дуже багато питань і дискусій. Людям цікаво. Останні кілька семінарів мене просили приїхати ще раз і надовше. Це говорить про те, що щось в сприйнятті людей змінюється і вони бачать результат", – радіє Оксана.
На індивідуальні консультації спочатку боялися звертатися – тепер звертаються самі. Навіть після групових занять підходять із запитами на індивідуальні консультації, крайній тренінг саме цим і завершився.
На тренінгах і семінарах ми через вправи проявляємо кожного. І люди починають відкриватися і довіряти і це найцінніше", – розповідає психологиня.
Також Центр підтримує вдів – жінок, які втратили чоловіків на війні.
"Є жінки, які звертаються, і ми їх підтримуємо. Вони вже самі телефонують – це багато про що говорить. Коли питаю: "Чим я можу зараз допомогти?" – раніше не казали, а зараз можуть сказати: "Послухайте мене, скажіть мені щось хороше", – ділиться Оксана.
Головне – не боятися просити про допомогу
Оксана наголошує: центр не обіцяє казок і не розповідає, як треба жити.
"Я підсвічую сильні сторони людей і показую, як вони можуть щось міняти у своєму житті. Вихід у кінці тунелю зазвичай є – якщо не боятися просити про допомогу і самому робити маленькі кроки. Дуже багато людей цього бояться. Але просити допомогу – це не соромно", – каже психологиня.
Її робота – показати, що можна не просто згладити гострі кути, а почати жити інакше. І судячи з відгуків – це працює.
Ця публікація підготовлена БФ "Нехай твоє серце б’ється" у рамках проєкту стосовно надання фінансової допомоги у вигляді малих грантів для соціальних послуг, що реалізується за підтримки Уряду Великої Британії в рамках проєкту SPIRIT, у співпраці з Міністерством соціальної політики України, Фондом соціального захисту осіб з інвалідністю та ЮНІСЕФ Україна, за адміністрування ІСАР Єднання. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю БФ "Нехай твоє серце б’ється" і не обов’язково відображає позицію Уряду Великої Британії, Уряду України, ЮНІСЕФ, ІСАР Єднання або Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю.
