Лариса Проводнюк відвідувала акції пошуку зниклих у Звягелі вже шість разів. На прапорі, який вона тримає, – фотографія чоловіка Віталія. Останній раз вони говорили в автобусі перед його від'їздом: він обіцяв, що все буде добре. Відтоді минуло пів року.
"Це золотий чоловік, таких мало"
Лариса Вікторівна живе у Звягелі, працює інструктором з фізкультури в дитячому садочку і тренером з плавання в місцевому технікумі. У молодості була плавчинею, мала звання кандидата в майстри спорту. З чоловіком Віталієм познайомилася 17 років тому.
"Дуже добрий, гарний, його дуже поважали всі. Віталій працьовитий, має золоті руки – за що не візьметься, все може зробити: від електрики до ремонту автівок. Учився в технікумі й мав високі оцінки. За спеціальністю не працював – був менеджером з торгівлі", – розповідає Лариса.
Лариса з Віталієм
На фронт пішов добровольцем
Віталій не служив у мирний час. Але з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну (лютий 2022 року) просився у військо. Йому постійно давали відстрочку. Тоді він записався до добровольчого формування територіальної оборони й почав патрулювати місто – після основної роботи. Разом із друзями по 13–14 годин на день зводив укріплення: ставили бетонні огорожі, наповнювали мішки піском.
Згодом чоловік знову пішов за повісткою. Це було у березні 2024 року.
Спочатку пройшов навчання, після якого його направили до 151 окремої механізованої бригади ЗСУ. Там він займався постачанням: водив машини, перевозив особовий склад і продукти. Пізніше пройшов складнішу підготовку – за результатами стрільби і бігу показав найкращі результати серед підрозділу. "Він такий – за що береться, робить на сто відсотків", – каже Лариса.
26 вересня – і мовчання
28 серпня 2024 року Віталія перевели до групи швидкого реагування. А 26 вересня у бійців забрали телефони й відправили на Куп'янський напрямок.
Останні його SMS перед виїздом: "Зібрались за 1 годину. Там зв'язку нема, їдемо надовго. Люблю, цілую!"
Остання їхня жива розмова відбулася в автобусі, де він чекав на виїзд. Його слова були прості: "Я витривалий. Обіцяю, що все буде добре".
Визнання без відповідей
4 жовтня Лариса й мати Віталія зателефонували на гарячу лінію 151 бригади. 5 жовтня їм повідомили, що він вважається безвісти зниклим з 4 жовтня.
7 жовтня звернулися до Територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК). Там підтвердили статус безвісти зниклого і зазначили, що більше інформацією не володіють.
Акції як молитва
Лариса і мати Віталія ходять на акції пошуку зниклих – це їхній головний спосіб заявити про себе.
"Дізналась про акції з Facebook і з першої ж почали ходити. Вже шість акцій було. Вони дуже важливі. Коли тримаю його фотографію на прапорі, він наче дивиться на мене. Я ходжу з надією, що хтось його побачить – або він сам почує, що пора подзвонити, пора якось дати про себе знати", – говорить вона.
Жінки також писали до Міжнародного комітету Червоного Хреста та волонтерам, які працюють на Куп'янському напрямку. Відповідь скрізь одна: "Поки невідомо".
Надіслані речі
Через пів року, після наполегливих звернень на гарячу лінію ТЦК, речі Віталія нарешті надіслали з військової частини.
Телефон їй повернули – той самий, що забрали перед бойовим завданням. Він не вмикається. Та Лариса досі пише SMS на цей номер. Привітала з днем народження 1 січня, з Новим роком, з іншими святами. Може, коли-небудь він прочитає.
"А зараз ношу його худі – вони мене зігрівають. Майже всі речі я йому сама купувала, тільки кілька він купив сам. От їх я й надягаю".
Той, хто допомагав усім
Віталій завжди допомагав без прохання. У дитячому садочку, де працює Лариса, він власноруч зробив спортивну стінку, платформи для стрибків, ящики для гантелей. Усі меблі у квартирі Лариси та в оселі його матері – теж його робота.
"Навіть дизайн сам придумав. Винаймав цех, де проводив вільний час", – розповідає Лариса.
Віталій любив рибалити і збирав рибальське знаряддя як справжній колекціонер: побачить щось нове – обов'язково купить. Ходив на річку з друзями, збирав компанії, був душею будь-якого товариства.
Готував теж смачно – переважно м'ясо. Коли Лариса затримувалася на роботі, вечеря вже чекала на столі. "Мені навіть здається, смачніше, ніж я готую".
Його друзі повернулися. А він – ні
На початку повномасштабної війни, коли Віталія не брали до лав ЗСУ, кілька його друзів пішли на фронт. Він сам складав їм посилки, давав гроші, блоки цигарок. "Він був такий засмучений, що його не взяли, а його друзів – узяли. І друзі зараз уже повертаються: хтось поранений, хтось з інших причин. А його немає".
Мати й Лариса спілкуються щодня – переживають горе разом. Хоча 17 років Лариса з Віталієм перебували в цивільному шлюбі, стосунки між ними теплі, як у найріднішій родині. Друзі Віталія досі регулярно телефонують Ларисі. Але вона не завжди відповідає. "Щоб до кінця себе не добити. І за це дуже перепрошую", – каже вона.
Чекання
"Ми не спимо вже пів року. Це дуже боляче – вам не передати. Часом я ловлю себе на тому, що забуваю про тих, хто вже поховав своїх і плаче. А тут ця надія – така тяжка".
Вона готує його найулюбленіші страви. Пише SMS на мертвий телефон. Ходить на акції, тримаючи його фотографію на прапорі. І хоче почути голос того чоловіка, який колись в автобусі на виїзді обіцяв: "Я витривалий. Все буде добре".
