Чотири роки тому, 24 лютого 2022 року, росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Сьогодні, в день чергових роковин, боєць 30-ї окремої механізованої бригади з позивним "Шахтар" розповів, як виглядає ця війна зсередини – з глибини бліндажу, де над головою нескінченні обстріли.
Історію Захисника розповіла пресслужба 30-ї окремої механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького.
Від шахти – до передової
Позивний "Шахтар" з’явився не випадково – у цивільному житті він роками працював під землею у Шахтарську на Дніпропетровщині, тож до темряви, тиску і тиші глибини звик задовго до війни. У війську – з 2014 року: службу розпочав у 25-й бригаді, де отримав поранення, тому згодом продовжив шлях у складі 30-ки. Про свій досвід він говорить спокійно, без зайвих емоцій, але за цією стриманістю відчувається глибина прожитого.
На запитання, скільки часу провів на позиції без ротації, він на мить замовкає, ніби зважує відповідь, а тоді тихо каже: "Без виходу останній раз – вісім з половиною місяців". За посадою він гранатометник, проте його служба – щоденна рутинна боротьба за життя: контроль за діями ворожої піхоти, доставка провізії та боєкомплекту, безкінечне копання укриттів, без яких на передовій просто не існуєш. "Чим глибше закопаєшся, тим більше вірогідність, що залишишся живим", – додає "Шахтар" із легкою усмішкою, пояснюючи, що над його укриттям було понад три метри землі, і саме ця земля не раз рятувала від мінометів та ворожих FPV.
Найстрашніше – дорога до позиції
Найтяжчими, зізнається, є не обстріли, а шлях на позицію і з неї, коли будь-який рух може стати сигналом для дрона. "Захід і вихід відбуваються на автоматі: якщо зайшов – міняєш побратимів, якщо вийшов – дзвониш рідним і перепочиваєш", – говорить військовослужбовець, і в цих словах немає пафосу, лише буденність війни. Його побратим, із яким вони разом провели ті довгі місяці під землею, досі тримає ту саму позицію.
Він із повагою згадує пілотів, які вчасно помічають рух противника і передають інформацію, даючи шанс випередити ворога. Каже, що противник намагається обійти, просунутись вглиб, уникає прямого бою, але українські піхотинці стоять, тримають, не дозволяють. Про страх говорить просто: найважче – коли йдеш стежкою, а в рацію передають, що дрон не наш, і ти продовжуєш іти, бо зупинитись – означає втратити темп і шанс.
Попри все, він пам’ятає, як радів консервованим ананасам на позиції і як після виходу починаєш по-іншому цінувати прості речі – розмови та тишу без вибухів. Про ворога висловлюється коротко й без зайвих емоцій: "В очі не дивлюсь. Прийшов убивати – отримай своє. Трофеї не потрібні, війна закінчиться – навіщо ті нагадування вдома?"
У його родині служать і брати, і чоловік доньки – звичайна українська сім’я, для якої війна стала спільною справою. І, можливо, саме тому він так спокійно говорить про глибину, темряву й витримку, бо знає: хто навчився триматися під землею, той вистоїть і під небом!
