Тетяна Дейнека з села Степове пам'ятає останню розмову з чоловіком до деталей: тюльпани, що зацвіли на Донеччині, його небажання фотографуватися. 16 квітня 2025 року Віктор Карплюк пішов на позицію. 19 квітня його визнали безвісти зниклим. Відтоді Тетяна шукає чоловіка – і не збирається зупинятися.
Тетяна Дайнека все життя прожила у Степовому. Закінчила Пилиповицьку школу, працювала продавцем-консультантом у магазині "Супутник". Її чоловік, Віктор Карплюк, родом із сусіднього села Ярунь.
Познайомились 1992 року на дискотеці.
"У нас маленьке село, розваг мало. Пішли з дівчатами в Ярунь", – розповідає Тетяна. Той вечір вона пам'ятає добре: незнайомий хлопець надокучав цілий вечір, раз по раз запрошував на танець. Потім запропонував провести її до додому. Розговорились і не помітили, як настав ранок.
До весілля чекати довго не стали – три з половиною місяці зустрічалися, а 13 листопада 1992 року одружилися.
Що зачепило Тетяну в Вікторі від самого початку? Він говорив про своїх молодших сестричок і братика з такою теплотою, що вона подумала: ця людина буде гарним сім'янином. Так і виявилось – хоча не відразу і не просто.
Тридцять два роки поруч
Вітя ріс у багатодітній родині: після нього ще четверо сестричок і братик. Батько загинув в автокатастрофі, коли синові було сімнадцять. Вітя залишився за головного помічника матері. Після восьмого класу пас корів улітку на канікулах – підзаробляв. Після школи пішов до колгоспу. На навчання часу не було.
Коли одружились, він почав працювати слюсарем, потім фрезерувальником. Але в дев'яностих все почало розвалюватись. У 1999-му поїхав на заробітки до Москви.
"Ці гроші його і зіпсували. Почались гроші, почались не ті друзі", – каже Тетяна без осуду, але прямо.
Після п'ятнадцяти років шлюбу вони розлучилися – але він нікуди не пішов, бо не було куди. Ще п'ятнадцять років жили разом, не розписуючись. "Я швидко відходжу, то помирилися. Але довіри вже не було", – зітхає вона. Потім усе більш-менш налагодилось.
Повістка – і він прийшов задоволений
Зранку другого січня 2024 року Тетяна мила посуд. Віктор сказав, що виведе собаку – і за кілька хвилин повернувся з якимось папірцем.
"Повістку мені дали", – сказав усміхаючись.
В армії він ніколи не служив: свого часу не взяли, бо після батькової загибелі залишився старшим у багатодітній сім'ї. Але, як каже дружина, завжди по-доброму заздрив старшому братові, що той відслужив.
Тетяна сподівалась, що медкомісію він не пройде: шпиця в лівій ключиці після аварії, стрибки тиску. "Думала, не пройдеш. А він каже: пройду".
Пройшов за півтора дня. Дев'ятого січня з'явився до військкомату. Звідти – на Житомир, потім на Чернігів. Навчання в Гончарівському – сорок п'ять діб. Телефонував щодня, звітувався, його цінували. Потрапив у президентську бригаду. Тетяна трохи заспокоїлась: президентська – це охорона, це Київ.
Але через кілька днів їх повезли на позиції.
Везунчик і Фартовий
Вперше вийшов на позицію дев'ятого березня. Тиждень там, тиждень відпочинку. "Стріляють, страшно, але треба звикати", – казав телефоном.
На третьому виході, дев'ятого квітня, отримав поранення: перелом лівої ноги, осколки. Добирався сам, спираючись на автомат. Лікувався в Харкові, потім місяць вдома під час відпустки.
Побратими згодом розповідали: Вітя побився об заклад, що перебіжить заміноване поле. Пробіг туди й назад. Ротний дізнався, насварив. Інший випадок: їхали з позиції, танк вистрілив прямо в бік машини – всі попрощались з життям. Але вибух відніс лише дзеркало. "Ну, звичайно, я везунчик", – сказав Віктор.
Так його там і прозвали – Фартовий. Хоча позивний відразу дали інший – Дєд, бо було п'ятдесят два роки.
"Одружімось, мало ж що"
Після першого поранення чоловік сам знову заговорив про шлюб.
26 квітня 2024 року вони розписались. Тетяна особливо не хотіла змінювати прізвище – не думала, що так буде. Колеги і начальниця підтримали: живете тридцять два роки разом.
Тим часом на фронті накопичувались поранення: у липні – осколки, які Вітя сам повиймав. У листопаді – знову ліва нога, три переломи, дві милиці. Тетяна поїхала його забрати, ходили разом до ТЦК.
Загалом удома він пробув три з половиною місяці. Третього березня 2025 року його виписали. Четвертого вони поїхали на Київ.
Остання розмова – про тюльпани
Шістнадцятого квітня 2025 року Вітя сказав, що ввечері виходять на позицію. Перед виходом зателефонував.
"У нас тут зацвіли тюльпани, вишні зацвіли", – сказав він. Тетяна попросила сфотографуватися. "Нема мені часу", – відповів.
Потім уточнив: спочатку казали виходити о восьмій, перенесли на десяту. Нервував.
Тетяна, як завжди перед позицією, сказала: "Я тобі всіх своїх ангелів повідправляла". Він говорив побратимам: "Знаєте, чого я фартовий? Бо дружина і своїх ангелів мені відправляє".
Дев'ятнадцятого квітня Віктор Карплюк зник безвісти.
Двадцять першого Тетяні передзвонила сестра чоловіка – ТЦК сповістив рідних. Тетяна на той момент не зареєструвала свідоцтво про шлюб у ТЦК, тому офіційного повідомлення їй не надійшло.
"Вірю, що він живий"
Акт обстеження свідчить: обстріл, дрон, двоє свідків. Але Тетяна не хоче вірити.
"Вірю, що він живий. Вітя – людина доброї і щирої душі. Завжди готовий прийти на допомогу будь-кому: чи то дитині, чи людині старшого віку... Дуже любить тварин, особливо свою кицю Мурку з Донеччини, яка теж його чекає і сумує за ним".
Військовий юрист з їхньої частини сказав: "Вірте. Якщо відчуваєте, що живий – він живий".
Тетяна зверталась у Харківську правозахисну організацію, писала заяви, шукала по лікарнях. Найближчий побратим Віктора теж питав усіх своїх – "всі мовчать, жодної інформації".
З грудня вона бере участь у колективних акціях родичів зниклих. Каже, що найважливіше там – спілкування: "Тільки вони розуміють, як це".
