Ольга Шевчук із села Майстрова одружилася з Миколою, коли їй було вісімнадцять. Із шістнадцяти років шлюбу десять вона його чекає – спочатку із заробітків, потім з АТО. Останні майже чотири роки чоловік є зниклим безвісти. Двадцять восьмого квітня 2022 року молодший сержант Микола Михайлович Шевчук, командир танку третьої танкової залізної бригади, зателефонував дружині об 11:02 і сказав: "Бережи дітей". Після того він не виходив на зв'язок.
Чоловік із золотими руками
Микола – з Пилиповичів, Ольга – з Майстрова. Три роки вона ходила до школи в його село і жодного разу його не бачила. А він ніколи не був у Майстрові – їздив на дискотеки в сусіднє село Молодьків.
Одного вечора молодший брат Миколи привіз його до Майстрова. Ольга закінчувала одинадцятий клас.
– Він збирався їхати на Молодків, а приїхав у Майстрів і залишився, – переповідає вона його слова.
Микола старший за неї на сім років. Через півтора року одружилися. За весь час – жодної сварки.
– Чесність, порядність і доброта, – так Ольга описує те, чим він її зачепив. – Своєю добротою і щирістю він мене вразив.
Микола – зварювальник. Вміє варити на всіх видах зварювання. Після ПТУ, де здобув ще й спеціальність муляра, не змінив професію жодного разу. Працював на монолітних будівництвах у Києві. Три роки – на підприємстві "Алюр" у Пилиповичах, де виливали фігурки з алюмінію: художнє лиття, фарбування, шліфування. Ті фігурки й досі стоять у "Добропарку".
– Він – людина із золотими руками, – каже Ольга. – Такого немає, що чоловіча робота чи жіноча. Він міг і пропилососити, і ліжка застелити. Пельмені ліпив так, що мама казала: "Я таких однакових не наліплю як Коля".
Єдине, чого він не торкався, – пральна машинка. Казав: "Я зараз щось натисну не те що треба. Це не моє". Сенсорний телефон купив нещодавно – бо "грубі пальці, як я попаду по кнопках?"
Рибалка, свинар і популярний хрещений
Микола – рибалка. У Пилиповичах разом з іншими чоловіками входить до громадської організації, зариблювали ставок біля річки. Їздив на рибу з сином, братом, швагром. Родиною виїжджали з ночівлею на Малу Цвілю, у Хмельницьку область – куди могли.
– У нас не було змоги поїхати на відпочинок надовго, – каже Ольга. – Або хтось хворіє, або фінансові труднощі. То ми старалися виїхати просто до річки, з багаттям.
Перед війною Микола загорівся ще одним – свинарством. Разом з Ольгою почали вирощувати свиней, і це стало їхнім невеликим доходом.
– Чотири роки, як його немає, – каже вона і починає плакати. – Я всі ці чотири роки тримаю свиней сама. Боялася – як він подзвонить і спитає: "Де мої свині?" Що я йому скажу?
У Миколи семеро хрещеників. Разом з Ольгою – тринадцять на двох.
Повістка, Чонгар, Піски, Дебальцеве
Війна застала їх у 2014-му. Вісімнадцятого березня Миколі надійшла повістка. Він зібрав речі в мішок і пішов, не питаючи ні в кого.
Його призвали в тридцяту бригаду. Другий танковий батальйон. Молодший сержант, командир танку.
З червня він стояв на Чонгарі – охороняв перешийок між Україною і Кримом. Потім одного дня зателефонував: "Олю, я переїжджаю. Я на Піски". Коли наші хлопці виходили з Донецького аеропорту, Микола прикривав їм спини.
Далі – Дебальцеве. Сорок п'ять днів у тяжких боях, без їжі й води. Зв'язку майже не було. Вони домовилися: він увімкне телефон, і вона побачить, що він є в мережі. Перші секунди він встигав сказати: "Зі мною все добре, я живий" – і клав слухавку.
Шостого березня 2015 року зателефонував: "Олю, я їду додому". І пообіцяв, що більше нікуди не піде.
Він не дотримав слова.
У перші три дні повномасштабного вторгнення вони з Ольгою говорили. Він повторював: "Ні, не піду. Я ж обіцяв".
Двадцять восьмого лютого прокинувся, прийшов сусід. Микола каже: "Колю, що ми будемо робити?" Зібралися з сусідами й трьома кумами, сіли в машину і поїхали. На ніч відпустили додому. Вранці забрав речі – і більше вона його не бачила.
– Я на колінах благала, щоб не йшов, – каже Ольга. – Але його совість перед усіма завжди була чиста. Якщо було треба – він просто вставав і йшов, не питаючи ні в кого.
Спочатку – Шепетівка. Потім – Хмельниччина. Він назвав номер частини, Ольга сама знайшла в інтернеті. Третя танкова залізна бригада. Молодший сержант, командир танку, головний сержант роти.
Хлопці підняли з колін танки, що там були. З батальйону п'ять-шість чоловіків розуміли, що таке танк. Микола завантажив майже всю танкову бригаду на платформи сам.
Потім – Гуляйполе, бої, ремонт, знову завдання.
28 квітня 2022 року, 11:02
"Не переживай за мене, все буде добре. Я виходжу на завдання. Зв'язку не буде днів три. Я тебе сам наберу. Я вас люблю. Бережи дітей".
– Ті слова я ніколи не забуду, скільки б часу не минуло, – каже Ольга.
Після того він перестав виходити на зв'язок.
Ольга сама написала на бригаду одинадцятого травня о десятій вечора. Їй відповіли:
– Ви хто?
– Я дружина.
– Ваш чоловік зник безвісти 28.04.2022.
У двадцять другому не було ні координаційних штабів, ні людей у військкоматі, які б знали, що робити з такими родинами. Ольга разом з Іриною – донькою Анатолія Валінкевича, який зник разом із Миколою – стали першопрохідцями.
Телефонували у НІБ – три дні без упину, щоб потрапити хоча б на когось. Телефонували в СБУ, Червоний Хрест. Ольга додзвонилася навіть до Женеви.
– Зараз все працює, – каже Ольга. – Координаційний штаб, НІБ. Зараз я телефоную – і потрапляю на одну й ту саму жінку.
Шахраї, ворожки і есемеска у вайбері
За перші два тижні після зникнення Миколи з Ольги п'ять разів намагалися вибити гроші.
Перша есемеска: "Привіт, я вас кохаю. Я в полоні". Ольга одразу зрозуміла – не він. За весь час, що вони знайомі – з 2009 року – Микола жодного разу не сказав "кохаю". У нього була своя фішка. Прощаючись телефоном, він завжди говорив: "Любобу і цмокаку". Завжди.
Спочатку вимагали дев'яносто тисяч. Потім – десять. Потім – "скільки в тебе є?" За десять хвилин розмови з "чоловіком".
Потім телефонувала жінка, назвалася поліцейською: "Ваш чоловік був на Маріупольському напрямку. Можу привезти додому. Три тисячі на карту". Коли Ольга запитала посаду й звання – вимкнулася і зникла.
Писали ворожки: "Зробимо розклад, скиньте суму". Писали незнайомці: "Я з полону повернувся, бачив вашого чоловіка. Скиньте на карту".
– Це жах, – каже Ольга. І додає, що все передавала на СБУ, як їм було сказано.
Фото перед Днем закоханих
Тринадцятого лютого 2023 року, напередодні Дня закоханих, Ольга лежала й думала: завтра всі будуть вітати, а її – ніхто. І їй нема кого привітати.
Зайшла у фейсбук, почала гортати групи. Скриншоти з відео. Гортає, гортає – і раптом – її Коля.
– Це мій Коля стоїть, я його бачу, – каже вона.
Портретну експертизу замовила, чекала довго. Відповіли: недостатня чіткість зображення. Але Ольга каже – їй експертиза не потрібна. Вона знає.
Є ще один знак. У Миколи в списку сплутана дата народження. Ольга знає, що це він робить спеціально – вони так домовилися ще до війни. Якщо де-небудь щось – свої дані повністю не називати. Їх так вчили ще в Десні.
Від обміну до обміну
Після одного з обмінів у 2024 дочці Валінкевича подзвонили з НІБ: батька бачили в полоні, змінили статус в електронному кабінеті. Але за Миколу – нічого. Один зі звільнених з полону розповів, що його питали про Миколу в ФСБ. А питають, каже Ольга, тільки за живих.
У неї є припущення, що хлопці десь у Чечні. Звідти дуже мало обмінів.
– Оцим і живемо – від обміну до обміну, – каже вона.
Перед кожним обміном сниться, що він удома. Іноді такі реалістичні сни, що вона не хоче прокидатися. Часто сниться сердитим.
Щоразу вона дивиться, як хлопці починають телефонувати, як координаційний штаб надсилає списки. Усі знають: коли обмін – Ользі не можна телефонувати. Вона чекає, що зателефонує Коля.
– Дуже тяжко матері, коли вона: "Олю, є списки? А може, там Коля", – каже вона. – І кожного разу чекаєш, і коли його немає – це розчарування вбиває.
Доця, яка не пам'ятає
Синові Андрію буде чотирнадцять. Доньці Наталці – дев'ять. Наталка тата вже погано пам'ятає. Питає: "А як тато робив те? А що ви з татом робили?" Побутових речей не пам'ятає.
Андрій пам'ятає все – і йому дуже важко. Якщо хтось спитає або, не дай Боже, скаже щось за батька – він не витримує.
Коли Микола пішов у 2022, Андрій голосив – не плакав, а голосив. Довго не міг заснути, прокидався вночі.
– Я ніколи не забуду крику своєї дитини, як він кричав за ним, – каже Ольга.
Ще раніше, у чотирнадцятому, коли Микола вертався на службу, Андрію було два роки. На автовокзалі в Житомирі він так кричав, що на них люди дивилися. Заспокоївся тільки в Березівці.
Із Наталкою все було інакше. Коли вона народилася, Микола боявся взяти її на руки: "Я їй зараз щось зроблю чи зламаю". Три кілограми чотириста п'ятдесят грамів. Після всіх хлопців у родині – перша дівчинка. Тато і мив, і розчісував.
Пожежа, свині і камінь, який лежить
Минулого року в Ольги повністю згоріла літня кухня – тільки після ремонту. Замкнуло провід від циркуляційного насоса, обшивка з OSB спалахнула. Вона побудувала її заново за три місяці.
Фундамент зробив брат чоловіка. Стіни змурували знайомі. Решту – потроху: десь порося продала, десь із зарплати чоловіка щось відклала. Діти скидали по дві-три гривні.
– Мене всі підтримують, і це дуже цінно, – каже вона. І тут же: – Мені вже набридла ця маска залізної леді.
Ольга доглядає тата з інвалідністю. Тримає Миколиних свиней. Працює. Їздить на акції – до Звягеля, Рівного, Житомира. Її чоловік є на найбільшому прапорі "Зниклий безвісти і полонений" – триста вісімдесят метрів.
– Я знаю, що хлопцям це нічого не дасть, – каже вона про акції. – Я просто хочу, щоб не забували. Бо якщо забудуть – для рідних це буде все.
Пельмені з оцтом
Коли Миколу обміняють, Ольга приготує пельмені. Він їх дуже любить. З оцтом.
– Кожного разу сідаю їсти і думаю: а він же там голодний, – каже вона. – Наліплю пельменів і думаю: він би зараз теж з'їв.
Мама приготує кров'янку, а Ольга – домашню ковбасу і макарони з підливкою – обов'язково.
Вона мріє про одне: щоб він прийшов додому і вони сіли, як колись, пити каву на ґанку.
– У простих речах щастя, – каже Ольга. – Я тепер це знаю. Дочекаюся. І буду чекати скільки треба. Бо так, як він мене любить, – так ніхто не любить".
Щосуботи о 12:00 у Звягелі проходить акція на підтримку родин зниклих безвісти та полонених. Не будьте байдужими. Долучайтесь!
