Щосуботи на міських площах України збираються люди, яких об'єднує одне – невідомість. Їхні чоловіки, сини, батьки зникли на фронті, і жодна гаряча лінія, жоден командир не може дати відповідь: живі вони чи ні. Ці акції – не мітинги з гучними гаслами. Це тихий, упертий спротив відчаю. Серед тих, хто виходить щоразу, – Мілєна Туровець зі Звягеля. Із нею – чотирирічна донька Танюшка, яка досі не знає, що тато зник, і щодня питає: "Де мій таточко?"
Борщ, сало і трактори
Микола народився 16 травня 1985 року в селі Орепи у багатодітній сім'ї. Мами не стало рано – виростити його допомагали тітки, сестри матері. Хлопець рано навчився працювати руками. Любив трактори – деякий час на них і працював. Потім перейшов на дорожні роботи: сам викладав доріжку від дитячого пляжу до бесідки.
Мріяв про великий будинок і господарство. Коли приїжджав до тещі в село, привозив курчат, гусенят – хотів, щоб двір жив. А вдома варив борщ. Маринував сало з приправами, солив, обкачував і приносив до столу. На базарі у Звягелі його знали всі. Зранку розвантажував туші, розвозив м'ясо по прилавках, потім торгував борошном і цукром. Друзів – десятки.
"Чисто з цікавості"
Мілєна – зі Звягеля, вчилася в четвертій школі, потім у Рівненському педагогічному. Хотіла на юриста, не пройшла. Вже збиралася нікуди не вступати, але друг Андрій ішов на вихователя – і вона за компанію подала документи. "Чисто з цікавості пішла з ним, подала документи, і чисто випадково ми пройшли", – згадує вона.
З Миколою познайомилася 2019 року на спільній роботі в приватній установі. Він вантажив фури, вона готувала продукцію. Сподобалися одне одному – і вирішили разом поїхати на заробітки до Польщі.
За кілька тижнів до закінчення візи світ накрив коронавірус. Вирішили лишитися ще на три місяці, щоб не наражати рідних. Повернулися наприкінці червня 2020-го – і 24 липня розписалися. Без весілля, без гучних святкувань. "Стали одним цілим, однією сім'єю", – каже Мілєна.
Божий подарунок
Дуже мріяли про спільну дитину. Довго не виходило. У Польщі Мілєна була вагітна, але не доносила. А вже в Україні, коли влаштувалася на фабрику "Леся" і пішла на медогляд, дізналася, що вагітна. Думала – три-чотири тижні, а виявилося – двадцять два. УЗД показало дівчинку.
"Ми були дуже щасливі. Такий подарунок від Бога нам дістався", – каже Мілєна. Саме донечку Микола хотів найбільше. Він сказав: назву дочку Танею, хай буде в мене Таня.
Шостого червня 2021 року народилася Танюшка.
Коли почалася повномасштабна війна, Танюшці було вісім місяців. Родина жила на дев'ятому поверсі в центрі Звягеля. При кожній сирені Мілєна вдягала малу, брала валізи, двох старших синів – і спускалася в підвал. Ліфти відключали. Піднімалася назад – і через кілька хвилин знову вниз.
На місяць виїхали до бабусі в село, але повернулися – треба працювати, хлопці мали вчитися. Старший ходив у ПТУ, середній – до школи.
З продуктами стало скрутно. У маленької Танюшки почалася алергія – з магазинів зникли каші й памперси. Допомагали волонтери, Червоний Хрест, лікарня виписувала суміші.
Двоє старших синів Мілєни від попереднього шлюбу теж зростали поруч із Миколою. П'ять років жили однією родиною – він виховував їх нарівні зі своєю донькою. Старший чотирнадцять років танцював у колективі "Веселка" під керівництвом хореографа Катерини Рудакової, а потім несподівано перейшов на боротьбу – у новій школі педагоги залучили до секції, сподобалося. Зараз має другий розряд, займається професійно у Львові. "Такий був розбишакуватий хлопчик, завжди за лідерство. І от – знайшов себе", – каже мама.
Тринадцятого січня 2025 року Миколу мобілізували. Того ранку вони з Мілєною разом відвели Танюшку до садочка. Він сказав: "Я прийду і тебе заберу, хай мама попрацює". Але того дня він уже не прийшов.
Увечері дозволили побачення – на маленькій верандочці. Микола вийшов і дуже плакав. Обіймав доньку і казав: "Донечко, я тебе буду любити завжди – на землі і там".
Танюшці тоді було три роки. Їй зараз чотири – і вона досі пам'ятає ці слова.
Останнє СМС
Після навчання Миколу відпустили на два дні. Тридцять першого березня він приїхав додому – якраз першого квітня був день народження тещі. Мілєна з'їздила провести його до Житомира. На автовокзалі він сказав: "Я так хочу їсти". Посиділи в кафе. Поцілував, сказав: "Я тебе люблю" – і поїхав.
Наступного дня повідомив: збирають, їдемо кудись, невідомо куди. Десятого квітня ввечері виїхали. Одинадцятого – вже на місці. В обід зателефонував: збираємося на позицію. Того ж дня.
Увечері вони говорили по ватсапу до пізньої ночі. Останнє, що Мілєна почула, – голос командира збоку: "Виїзд у нуль-нуль двадцять". Прийшло останнє СМС: "Я тебе люблю, бережи дитину".
І все. Зв'язок обірвався.
Десять днів без зв'язку
Микола попередив: на позиції будуть без зв'язку днів десять. Мілєна рахувала кожен день. Спала з телефоном, ходила з ним, ні на секунду не випускала з рук.
Через тиждень стала телефонувати на гарячу лінію. Номерів командирів, побратимів – нічого не було. "Фактично ми не знали, де наші рідні. Взагалі не знали, де вони".
На гарячій лінії відповідали: "Чотири п'ять нуль" – все в порядку, на позиції, без втрат. Двадцять восьмого принесли звістку.
"Я сама передзвонила на гарячу лінію. А вони кажуть: а до вас ніхто не дзвонив? До вас прийшло сповіщення". Мілєна пішла до військкомату – жила неподалік. "Я не знаю, як я туди йшла, тому що дуже сильно плакала".
Одна фотографія
Потім були місяці пошуків. Мілєна дзвонила командиру, шукала побратима Владика – виявилося, що й він зник.
А тринадцятого серпня, переглядаючи чергову групу в телеграмі з фотографіями полонених, Мілєна побачила обличчя свого чоловіка. Живого.
На знімку – група людей у формі. Описів не було – просто фото, яке проросійські канали викладали без коментарів. Але Мілєна впізнала не тільки обличчя. На руці – той самий шрам від пилки і татуювання. "Якщо зближуєш – той самий шрам на тому самому пальці".
Вона відразу пішла в координаційний штаб, до слідчого, до командирів. А пізніше випадково зустріла колишнього командира в лікарні, де оперували сина. Він подивився на фото і сказав: "Сто відсотків – це він".
Та група в телеграмі зникла. Фотографія лишилася одна – і це все, що в Мілєни є.
Щосуботи
Мілєна знайшла дружину Владика через групу 77-ї бригади – впізнала прізвище, написала. "Ми дуже тісно дружимо, просто сім'ями". Разом їздять на акції – у Рівне, Житомир, Київ. У столиці Мілєна була тричі поспіль, коли хотіли прийняти закон 13646.
Але найважливіше відбувається тут, у рідному місті, щосуботи.
"На цій акції є люди, які відчувають те, що й ти відчуваєш", – каже Мілєна. Жінки діляться інформацією, радіють, коли хтось когось знайшов. Сумують, коли приходять гіркі новини. "Але стоїмо. Стоїмо до останнього і не здамось ніколи. Поки не повернемо додому".
Кожен обмін полоненими – як удар. Немає. Значить, у наступному. А коли повертають на щиті – "це, мабуть, найстрашніше, тому що очікування дуже болить. Ти помираєш кожного разу".
"Наше життя з ним розділилося на до і після. Які ми були – мріяли, будували. І стало після: час зупинився. Ми перестали мріяти, ми перестали будувати. Свята вже не такі, як були колись".
Не здалася
Велосипед Миколи стоїть у тамбурі – там, де стояв завжди, коли він щоранку виїжджав на роботу. Рюкзак із речами повернули. Їх поклали назад так, як привезли, і не чіпали.
"Сказати, що я здалася? Ні, я не здалась. З нашими дівчатками йдемо вперед, тільки вперед. А ще – не дала здатися дитина. Вона не дала мені ні впасти, ні спитися, ні зійти з розуму і не дала, щоб я плакала кожного дня".
Щоранку вона прокидається з надією, що зараз задзвонить телефон і він скаже: "Привіт". Кожного ранку – не дзвонить.
Але щосуботи вона бере Танюшку за руку і виходить на площу. Бо стояти – це теж боротися.
Цей текст підготовлено за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Королівства Нідерландів. Зміст цього тексту є виключною відповідальністю ТОВ "РГ "Лесин край" і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Міністерства закордонних справ Королівства Нідерландів
