Щосуботи на площі Лесі Українки у Звягелі збираються люди з портретами в руках. Це рідні зниклих безвісти бійців. Серед цього живого ланцюга надії та невиплаканих сліз щотижня стоїть чоловік Анатолій Сирдій разом зі своєю дружиною. Він сам колишній військовий, пройшов пекло АТО під Луганськом у 2014-му.
Вони були не просто батьком і сином. Вони були побратимами за духом, які розуміли один одного з пів слова. Тепер усе, що залишилося батькові – це спогади, телефонні дзвінки, які більше не вибивають на екрані рідне ім'я, та суботні акції, що тримають на плаву.
Хлопчик, який випередив час
Коли батько згадує дитинство Діми, його суворе обличчя на мить теплішає. Син із малечку був розумним, занадто самостійним для свого віку.
"Він йшов у перший клас і табличку множення вирізняв усю, – тихо розповідає батько. – Прийшов у школу, а йому там просто нецікаво було. Пам’ятаю, інші діти плачуть, перший раз за парту сідають, а Діма ходить по коридору і всі стенди, всі плакати перечитував. Він уже на швидкість читав, писав усе... Жвавий такий був".
Хлопець не мріяв про банальні речі. Він просто брав і робив. Сам вивчив англійську мову так, що репетитори дивувалися, сам навчився грати на баяні, ходив на вільну боротьбу та бокс. Згодом обрав доросле, серйозне майбутнє – поїхав учитися на програміста у Вінницю.
Останні роки перед великою війною Дмитро жив сам. Орендував квартиру, сам собі готував, прав, неймовірно любив чистоту і порядок. Але головне – він повністю взяв на себе догляд за важкохворою бабусею. Купити таблетки, поміняти памперси, перевдягнути, нагодувати – хлопець ніколи не скаржився. "Мені ніхто нічого не допомагав. Я сам усе в собі пробивав", – казав він батькові, коли вони іноді сиділи разом у кафе.
"Синок, від посади командира відмовляйся"
Коли Дмитра мобілізували, батьківське серце стислося від передчуття. Батько, як людина з бойовим досвідом, розумів: півтора місяця в "учебці" – це занадто мало для цієї безжальної війни. Вони зідзвонювалися щодня, коли випадало вільне вікно.
"В учебці кожен день мені дзвонив. Я йому пояснював і розповідав, яка зброя в нас було у 14-му році під Луганськом, як воно влаштоване. Там бачили, що він хлопець серйозний, відповідальний. Хотіли його і медиком ставити, і командиром. Я його просив: від командира відмовляйся. Кажу: синок, якщо тебе поставлять командиром, тобі дадуть людей і ти маєш їх ще навчати, а в самого бойового досвіду немає".
Діма слухав батька. Вони розмовляли відверто, як чоловік із чоловіком. Син розказував усе: і про важкі будні, і про те, як виганяв хлопців митися та голитися в окопах, бо терпіти не міг бруду. Батько знав про службу сина набагато більше, ніж будь-хто інший.
Востаннє вони нормально поговорили 14 лютого 2025 року. Пожартували, пообіцяли зідзвонитися наступного дня. А 15-го зв'язок обірвався.
Три дні тиші випалювали душу. А потім Діма на кілька секунд з’явився в мережі. Це був їхній останній, найважчий дзвінок.
"Я телефон брав, руки тряслися... А він каже: "Батя, тікали від обстрілу, машина прийшла. Я ще ребрами ударився, так дихати не можу...".
Більше телефон Дмитра з позивним "Олігарх" не відповідав. Це сталося під час важких лютневих боїв. Офіційного сповіщення родина не отримувала довго – папери були у військкоматі в іншій області.
Згодом через знайомих батько дізнався деталі: підрозділ потрапив під сильний обстріл у морозні дні. Аеророзвідка з гелікоптера помітила на землі тіло бійця. Коли спробували спуститися, щоб забрати його, виявилося, що тіло вже примерзло до землі. Почався новий щільний обстріл, і територія опинилася під окупацією. Чи був то Дмитро, чи інший хлопець, який зник разом із ним, – досі точно невідомо.
Жити далі заради суботи
У Червоний Хрест батько не вірить – каже, якщо туди не пускають наших, то ніхто нічого не зробить. Але він свято, усім серцем вірить, що Діма живий. Що він у полоні.
"Що допомагає триматися? Робота. Я кожен день за кермом – поїхав, поїхав... Хоча вдома сидіти вже просто не можу. Постійно сиджу в групах "Воєноплєнні", дивлюся ці фотографії, прізвища шукаю. Поки немає. Але я знаю випадки, коли і по два, і по чотири роки в полоні були, а потім поверталися".
Чоловік згадує свій 2014 рік, коли росіяни взяли в полон 18-річного хлопчика-строковика. Бачив його після звільнення – скаліченого. Він знає, яке пекло на землі здатні творити окупанти. Але знає й інше: головне – вижити. Головне – повернутися.
Вже завтра цей батько знову поїде в Київ, під стіни військової частини – шукати правду, вибивати бодай якесь слово про сина. А наступної суботи він знову прийде на площу у Звягелі і стане поруч із іншими матерями та дружинами. Бо поки вони виходять – пам'ять жива. Поки вони стоять – є надія.
Наприкінці розмови, коли чоловіка тихо запитують, що б він сказав своєму єдиному сину, якби той міг його почути, загартований війною чоловік раптом замовкає. По щоці котиться сльоза, яку він не в силах зупинити. Голос зривається, але в ньому стільки любові, скільки може вмістити людське серце: "Що я його любив... і буду любити..."
Звягель чекає на "Олігарха". Батько чекає на сина. І акції триватимуть щосуботи – до останнього обміну, до перемоги.
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди
