Про те, що її молодший брат зник безвісти, Наталія Кондратюк дізналася через гарячу лінію. По той бік слухавки сухо підтвердили те, у що родина відмовлялася вірити: зв’язок обірвався під час масованого штурму на Донецькому напрямку. Тепер щосуботи Наталія залишає всі справи та їде до Звягеля. Тут, серед десятків інших родин, які тримають у руках портрети своїх солдатів, її біль не потребує зайвих пояснень. Вона стоїть за свого брата – чоловіка, який у мирному житті мав дивовижно м’яке серце, а на війні став командиром роти і янголом-охоронцем для своїх бійців.
Хлопчик, який любив овечок, і "тато в декреті"
Леонід народився 8 січня 1981 року в селі Середня Деражня. Він був третьою, найменшою дитиною в сім’ї. Наталія, старша за нього на одинадцять років, згадує, як разом із сестрою вихоплювали малого одна в одної, щоб побавити. Мати з батьком постійно працювали у місцевому господарстві, тож на дівчат ліг увесь догляд.
"Він ріс дуже допитливим. Батько наш працював зоотехніком, і якось привів додому двох маленьких ручних ягнят. Льоня так їх приручив, що вони ходили за ним по двору, наче кошенята чи собаки. Куди він – туди й вони", – розповідає Наталія.
У школі хлопцю все давалося легко. Сестри годинами зазубрювали параграфи, а Леоніду вистачало просто послухати вчителя на уроці – мав гарну пам’ять. Закінчив одинадцятирічку лише з кількома четвірками, потім здобув диплом економіста-фінансиста в Рівненському економіко-гуманітарному університеті. Щоправда, за фахом у банківську систему не пішов – обрав простішу роботу, влаштувався експедитором і роками розвозив продукти харчування.
Була в Леоніда й геть несподівана для хлопця звичка – він вишивав хрестиком. Навчила мама. Першу свою роботу, накидку на телевізор, він вишив ще 1995 року, і ця вишивка, здається, досі зберігається в родинній хаті.
"Якось купили ми канву, а вона виявилася не та – хрестики лягали неправильно. Шкода було, щоб просто завалялася. А Льоня каже: ну, давайте я спробую. Мама йому показала – і він вишив. Більше, щоправда, не брався, але оту накидку зробив", – усміхається сестра.
У його характері завжди була якась особлива, нетипова для чоловіка м’якість. Коли народився перший син (сьогодні він уже семикласник), його дружина Олена – теж економістка – навчалася на стаціонарі в Житомирі. Леонід без зайвих вагань пішов у декрет замість неї. Сам купав малюка, міняв підгузки, варив кашки й годинами гуляв із візочком вулицями. Згодом у родині народився ще один хлопчик, якому зараз п'ять років.
"Він ніколи ні на кого не підвищив голосу. Діти взагалі не знають, що таке батьківський крик чи сварка. Максимум, як він міг повчати старшого сина, це з усмішкою сказати: "Вчись, бо як не будеш учитися – влаштую тебе вантажником на ринок". Оце і вся його суворість", – згадує сестра.
Коли випадала вільна година, Леонід неймовірно куховарив і любив майструвати: сам виготовив із дерев’яних піддонів столик та велику лавку, щоб вечорами збиратися з дітьми у дворі.
"Бабусь не можна ображати"
Наталія каже, що брат мав загострене почуття жалю до тих, кому важко. Коли вони разом ходили ринком, Леонід ніколи не проходив повз літніх людей.
"Сидить якась старенька бабуся чи дідусь, тримає в руках кілька головок часнику, пучечок зелені чи газету. Льоня обов'язково зупиниться і щось купить. Навіщо воно нам, коли з власного городу в селі веземо мішками? А він завжди повторював: "Бабусь не можна ображати. Їм треба допомогти". Я ці його слова на все життя запам'ятала. Він не міг інакше".
16 лютого 2023 року Леоніду вручили повістку прямо на робочому місці. Відмовок чи болячок ніхто не шукав. Оскільки мав вищу освіту, після навчання в Черкасах йому запропонували офіцерські курси. Згодом він отримав під командування першу роту мотопіхотного батальйону 31-ї окремої механізованої бригади.
Посадою командир ніколи не хизувався – залишався для бійців просто людиною, ділив усе порівну. Підлеглі його поважали, бо знали: командир за них стоїть горою. Були випадки, коли Леонід фактично врятував життя своїм хлопцям, витягнувши їх із майже безнадійного оточення.
Сьогодні ті врятовані бійці та їхні родичі не залишають родину свого командира. Дружина Олена з двома дітьми зараз мешкає в Житомирі. Молодший син – особлива дитина, і залишатися одній у такий час їй було невимовно лячно. Але щосвята від родин побратимів дітям приходять пакунки з подарунками, вони постійно на зв’язку. Чужа вдячність стала для родини надійним плечем. Велику підтримку надають і земляки – керівник місцевого СТОВ "Золота нива" Віктор Павлюк та Олександр Ющенко, які й під час служби допомагали роті Леоніда з обладнанням та маскувальними сітками.
Остання розмова об одинадцятій вечора
Востаннє голос брата Наталія чула 30 квітня 2025 року. Пролунав короткий дзвінок об одинадцятій вечора. Леонід спокійним голосом попередив, що йде з бійцями перевіряти новозбудовані оборонні укріплення, бліндажі та окопи, тому зв’язку не буде три-чотири дні, щоб удома не панікували.
Після того тиша тривала довго. Рідні оббивали пороги гарячих ліній, де їм спочатку відповідали: "Зв’язок тримаємо через рації". Останній такий радіоконтакт відбувся 10 травня на Донеччині. Тоді позиції підрозділу накрив щільний масований обстріл, ворог пішов на штурм, і рації замовкли.
Офіційною датою зникнення військове командування зафіксувало 29 травня 2025 року – до останнього сподівалися, що бійці змогли заховатися в укриттях чи підземних сховищах і врешті вийдуть до своїх. Згодом над тими позиціями кружляли наші дрони, але не побачили ні тіл загиблих, ні живих людей. Разом із Леонідом тоді зникло понад 25 бійців його роти.
"Ми зареєструвалися всюди, де тільки можна. Щодня моніторимо координаційний штаб, телеграм-канали, переглядаємо тисячі фотографій полонених. Поки що – нічого. Але серце каже, що він живий. Льоня дуже часто сниться дружині, снився мені кілька разів. Сни такі світлі... Ми віримо, що вони в полоні, і вся наша велика родина живе лише цією вірою", – тихо підсумовує Наталія.
У Звягелі акції підтримки координує Юлія Соломонюк, яка об'єднала родини зниклих безвісти з різних громад. На ці суботні зібрання Наталія приїздить разом із батьком – мама померла від онкології, і тепер на портрет наймолодшого сина дивиться лише старий батько. Дівчата з ветеранського простору завжди поруч, готові вислухати й допомогти порадою. "Ця моральна підтримка вартує великого", – каже сестра військового.
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди
