Вона сидить переді мною – мама двох дітей, чий світ 15 жовтня минулого року розлетівся на шматки. Того дня, рівно за добу до омріяної відпустки, її чоловік, зв’язківець 30-ї окремої механізованої бригади Максим Козловський, зник безвісти під час артилерійського обстрілу.
Сьогодні Руслана Козловська не дозволяє собі плакати при дітях. Вона навчилася керувати авто, у декреті з маленьким сином та щосуботи виходить на місцеві акції підтримки родин безвісти зниклих і полонених. Виходить, бо знає: тиша вбиває найпершою.
Далі – її пряма мова. Монолог жінки, яка навчилася жити в очікуванні "синьої стрілочки" у телефоні.
"Куди їхати? Ось ваш дім, ви тут господарі"
Ми познайомилися у 2012 році в автобусі, коли я приїхала на практику. Максим був місцевим, із Майстрова. Спокійний, врівноважений, третя дитина в сім'ї. Мав юридичну освіту, але того ж року підписав контракт.
Одружилися ми у липні 2014-го, якраз коли спалахнуло АТО. Коли контракт закінчився, старший брат забрав його працювати далекобійником до Європи. Максим їздив у рейси аж до літа 2024 року. За цей час у нас народилася донечка Соломія – вона взагалі жодного дня в житті не прожила без війни в країні. А у жовтні 2023-го народився наш Тимофійчик. Коли малому був майже рік, чоловікові надійшла повістка, і він знову повернувся в бригаду.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Максим якраз повернувся з рейсу. Навколо паніка, люди тікали за кордон, а він спокійно казав:
"Там вас ніхто не чекає. Куди всі поїдуть? Ось ваш дім, ваша земля, ви тут господарі, усе буде добре".
Він ні на секунду не допускав думки, що Україна може впасти. Навіть коли нас бомбили, а він був у дорозі, я телефонувала в паніці: "Нас бомблять!", а у відповідь чула: "Вікна цілі – значить, це далеко". Він ніколи не давав приводу для хвилювання. Коли його переводили на нуль, я просила дати номери побратимів, а він лише повторював: "Нам цього не треба, у нас усе супер. Ти головне молися".
За день до відпустки
Наш менший син Тимофій має хворобу. Щоб проходити лікарську комісію, потрібна присутність обох батьків. Це важко, але завдяки цьому Максима іноді на кілька днів виводили з позицій для поїздки додому. У жовтні малому виповнювалося два роки, ми планували повторне МРТ, збиралися трохи відсвяткувати в колі рідних. Чоловік мав піти у відпустку з 16 жовтня, у нього залишалося 15 днів. А 15 жовтня він зник.
Я якраз від'їздила з інструктором – складала на права, – коли отримала повідомлення від його ротного:
"Я не маю права вам це казати, але не хочу, щоб ви хвилювалися: у мене з хлопцями зник зв'язок після артобстрілу. Сьогодні подаю їх як безвісти зниклих. Така процедура".
Наприкінці жовтня надійшло офіційне сповіщення.
Згодом військова частина організувала онлайн-пресконференцію в Zoom. У мене вдома мали вимкнути світло, навколо бігала дитина, тому я перебила чергу й прямо запитала, чи можливий полон. І представник частини відповів, що саме по тій позиції, де був Максим, хлопці з великою ймовірністю могли потрапити в полон. Для мене це стало неофіційним, але залізобетонним підтвердженням. Я й досі вірю, що він там. Максим – сильний духом, він ніколи не покаже, що йому болить. Колись у Голландії в рейсі йому 100-кілограмова брила роздробила палець, йому зробили операцію, поставили спиці, а він ще тиждень їздив Європою і приїхав додому як ні в чому не бувало: "А навіщо сльози? Воно б нічого не змінило".
"Тихе підтвердження": історія з листом
Я почала жити в телефоні. Раніше я б ні за які гроші не дивилася на фото загиблих, а тепер щодня моніторю ворожі пабліки. Нервова система стиснулася до мінімуму. Живу від синьої стрілочки до синьої стрілочки – у доньки є карти "Уно", там синя картка означає обмін. Бо якщо на тому боці публікують картку, за день-два буде обмін.
У листопаді дівчина з Києва в нашій групі зниклих із тридцятки запропонувала зібрати листи для Координаційного штабу. Я нічого не знала про правила, зіпсувала шість аркушів, поки вивела кожну літеру російською мовою, друкованими буквами. Написала коротко – п'ять речень, щоб пройшло цензуру: що ми чекаємо, що з дітьми все добре. Відправила й забула.
А на початку березня ця дівчина пише: "Ваш лист не повернувся". Колишні полонені пояснили: якщо росіяни тримають людину, але офіційно не підтверджують через Червоний Хрест, вони просто не повертають листи назад.
26 березня до нас приїхав омбудсмен. Я була в залі й запитала про свій випадок. Коли він прилюдно сказав: "То я вітаю вас", у мене всередині наче вир метеликів вилетів. Сльози градом, дівчата з Ветеранського простору обіймають, а я вибігла із залу, бо повітря не вистачало. Забігла до знайомих у ЖКГ, у бухгалтерію: "Дайте просто подихати, бо здурію від ейфорії". Тепер я цей досвід і контакти Координаційного штабу передаю всім дівчатам на площі, бо багато хто боїться писати, щоб не отримати негативну відповідь. А я пишу всюди: в Стамбул, у Женеву, куди тільки можна. 15 червня буде вісім місяців, як Максима немає.
"Я не маю морального права здаватися"
Максим – це моя кам'яна стіна. За 12 років спільного життя у нас удома не було жодного скандалу. Взагалі. Я холерик, можу спалахнути, а він настільки спокійний, що його неможливо вивести з себе. Завжди казав: потрібен діалог, не можна тримати образи в собі.
Діти – це його сенс життя. На Соломію він ні разу в житті голосу не підвищив. Обіцяв привезти їй живого пса Патрона з відпустки, а коли приїжджав говорив: "Не знає тато, що зараз дівчатам модно, ось тобі гроші". Приїжджав на лікування малого – купив їм електромобіль, щоб катались у дворі.
Донька знає, що з татом немає зв'язку, ми шукаємо його. Я проговорила це і з вчителями в школі. Але вдома я не плачу. Максим поклав на мене великі надії. Він там, у полоні, тримається лише тому, що впевнений: я тут упораюся з усім – з домом, дітьми, батьками. Як я можу здатися? Він прийде і скаже: "Я на тебе розраховував. Я ж казав, усе буде добре". По-іншому ніяк.
Він мені часто сниться. Сниться, що я таки склала на права і везу його з полону на машині. Знаю уві сні, що не можна торкатися, тому з’їжджаю на узбіччя, розстібаю ремінь, обіймаю його, а він сміється. Сниться, що картоплю косить, що каже: "Нічого нікому не віддавай, мені ще у ванній ремонт доробляти". А на 8 березня він наснився дружині старшого брата – ніби збирає напрочуд гарні білі троянди й каже: "Мені треба встигнути привітати Руслану, з документами порішати – і повернутися". За кілька днів після цього сну мені й сказали, що лист дійшов.
"На акціях ми свої серед своїх"
На перші акції взимку я виходила, коли на вулиці було мінус 25 градусів. Нас стояло кілька людей на краєчку заваленої снігом дороги. Тепер людей стало набагато більше, і від цього душа болить. Але водночас ти бачиш, що ніхто не сидить тихенько по хатах.
На акціях ми свої серед своїх. Тебе обіймуть, запитають, як справи. Це демонстрація мирному населенню, що проблема є, що про хлопців не можна забувати. У суспільстві чомусь склалося враження, що герої – лише ті, хто загинув. А скільки героїв зараз у полоні чи в окопах живими проходять пекло? Щоразу, як сідаєш їсти, шматок у горло не лізе, бо думаєш: чи є в них там ковток води?
Коли Максим приїжджав, сусіди йому натякали: "Іди в СЗЧ (самовільне залишення частини), нащо воно тобі?" А він відрізав: "Я не такого виховання. Ви хочете, щоб вони сюди прийшли? Бачили, що було в Бучі?" І все, питання закривалося раз і назавжди.
Ми маємо це витягнути разом. Мене дуже підтримують мої сестри, батько, свекруха, його брат, сестра та наші друзі. Соломія в свої 11 років стала моєю третьою рукою – і малого погодує, і переодягне. Біль у кожного свій, він прогорає по-різному. Свекруха переживає біль матері, я – біль дружини. Але ми тримаємося разом, бо біда одна на всіх. Ми стоїмо і вистоїмо. Головне – дочекатися.
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди
