Люди завжди шукали формулу щастя, а граф Каліостро ще й формулу кохання. Щастя – це кохання, чи кохання і щось більше? Що потрібно людині для щастя? Хтось перебуває в пошуку ціле життя, хтось вибудовує стратегію як стати щасливим, а ще хтось просто дістає насолоду від кожного прожитого дня. Наша співрозмовниця належить до останньої категорії, знайомтеся – Галина Розбицька. Дбайлива донька, витончена жінка, кохана дружина, мама і вчитель-професіонал. Галина Андріївна вміє цінувати те, що має, і власним прикладом демонструє, що межі ми визначаємо самі собі і горизонти життя залежать лише від нас.
– Мріючи про щастя, людина шукає відгомін безтурботного дитинства, яким воно було у вас?
– Я родом із села П'ятирічка (нині Глинянка – ред.) Баранівського району. В родині працював і виховував дітей переважно тато, оскільки мама часто хворіла. Найяскравіші спогади спливають, коли душа поринає на Західну Україну, де проводила всі канікули. Завдяки тим поїздкам я знала, що таке кордон, чим іноземці відрізняються від нас, і це спонукало бути іншою. Ще в дитинстві зрозуміла, що можна думати не так, як всі, одягатися по-іншому, поводитися інакше, вільніше. Пригадую, як привезла перші жувальні гумки. Діти в нашому селі навіть не могли уявити, що це таке. Коли розповідала однокласникам, що кордон – це звичайна сітка, якою загороджене обійстя мого дідуся, вони вважали мене фантазеркою. Ображатися навіть і не думала, я побачила інший світ, а вони – ні, і цей факт позначився на моєму житті.
– "Щаслива жінка" і "успішна жінка" – це тотожні поняття?
– Щоб жінка була успішною, вона насамперед має бути щасливою в сім’ї. І цей процес запускається з дитинства, з любові і поваги родини, а продовжується в любові і повазі чоловіка та дітей. Тоді все складеться і на роботі. Лише так. У жодному разі не навпаки.
– Які складові щастя ви визначили б для жінки?
– З плином часу у хорошій сім’ї кохання переростає у любов, взаємоповагу, а не у звичку і зручне співіснування. Рецептів збереження кохання, мабуть, немає. Зі свого досвіду знаю, що живуть в любові ті, хто зростав у сім’ї, де панувала любов. Я бачила, як мої дідусі трепетно ставляться до моїх бабусь, хоча всі вони були з різними характерами. При всій тій бідності, яка була тоді, я бачила любов тата до мами. І кращих дітей, ніж ми з сестрою, для нього у світі не існувало. Як особистість формувалася у справжній сім’ї, такій, якою родина має бути. Росла не просто в атмосфері любові, я її відчувала, дихала нею, і тому сама навчилася любити. Чому зараз молодим важко зрозуміти, що таке щастя? Вони не знають, що означає любити по-справжньому, адже любов – це не тільки слова. Це підтримка, розуміння, вміння бачити і чути одне одного повсякчас, а не тоді, коли потрібно. Це те, що іноді важко передати словами.
– Чи легко бути успішною поруч з успішним чоловіком, іншими словами – чи легко бути дружиною знаменитого Розбицького?
– Ми створювали сім’ю, коли були абсолютно свідомими і зрілими людьми. Мені на той час було 30 років. У нас одразу була домовленість не втручатися в справи одне одного, ставитися з розумінням до того, що робить інший, має бути взаємна підтримка. Навіть якщо я з чимось не погоджувалася, мала прийняти і зрозуміти.
– Як ви виховували свого сина?
– Я вчила Броніслава у будь-якій ситуації виглядати гідно, без принижень і критики чи засудження оточення. І самі ми не критикували сина, найгірше, що міг дитині сказати мій чоловік : "Ти не знаєш математику, як мама і не танцюєш, як тато". Броніслав каже, що виріс в сім’ї трудоголіків, і вже по-іншому ставитися до життя він не може. Ми також навчили сина не тримати емоційні проблеми у собі, адже найстрашніше – поїдати себе зсередини. У сина була нагода працювати позмінно, та він відмовився: "Я хочу як ви з татом, ввечері сісти всім разом і поговорити". У нас є свята сімейна традиція: після роботи ми чекаємо одне одного, вечеряємо, розповідаємо, як у кого минув день і обговорюємо найважливіші події. Мій син знає, що легше змінитися самому, ніж змінювати іншого. Це один із правильних кроків до щастя. Хочу наголосити: кожне дитинча на певному життєвому етапі каже : "Я сам/сама", багато батьків пригнічують це прагнення опікою, тоді діти ненавчені самостійності і їм важко в житті себе реалізувати. Несамостійна людина не знайде місця під сонцем, шлях до успіху – здатність приймати правильні рішення. Дитину треба вчити жити власним прикладом.
– Що ви можете сказати про сучасні сім’ї?
– Сьогодні дітям бракує живого спілкування. Воно було необхідним в усі часи, а нині й поготів. І не просто спілкування, а терплячості та уваги під час розмов. Досить часто стороннім людям батьки хочуть показати те, чого насправді немає. Щасливі про людське око сім’ї видно здалеку, бо дитина – рентгенівський знімок стосунків у сім’ї. Щоб батьки не говорили, як би мені не пояснювали, з поведінки учня зрозуміло, що відбувається в родині насправді. Шкода нинішніх хлопчиків, адже їх оточили надмірною турботою. Чоловіки переклали багато обов’язків на жіночі плечі, і хлопчики стали залежними від мам. Вкрай прикро, коли під час конфліктів дорослих, мами використовують рідну дитину у своїх інтересах. Постала проблема заробітчанства, діти в таких родинах надають перевагу грошам, а не стосункам. Для них прояв любові – це подарунки і долари. Питаєш таку дитину, ким вона хоче стати, після озвучення професії відповідає: "Буду заробляти багато грошей". З дівчатками ситуація краща, вони навчені вибудовувати взаємостосунки. Хлопчики від природи сильні, і вони мають ствердитися у своєму чоловічому началі, та мало хто з батьків вчить цьому самоствердженню. Через те що в багатьох сім’ях чоловіче начало втрачене, хлопчик, коли настає час брати на себе відповідальність, виявляється неготовим до цього.
– Чому обрали вчительську професію?
– Мій тато з дитинства вважав, що я маю бути вчителькою. Він бачив мене саме в цій професії. Мені поталанило з наставниками. І професію я вибрала не навмання, а зі шкільної парти почала маленькими кроками рухатися в бік майбутнього в освіті. Мої перші дві вчительки Галина Леонідівна Ейсмонт і Галина Михайлівна Костюк мали надзвичайні педагогічні здібності. Окрім того, були вродливими і досить вишукано одягалися. Мій перший директор школи (середня школа № 1 імені Лесі Українки) Микола Степанович Опанасюк пів року щоденно ходив до мене на уроки і завжди знаходив час їх проаналізувати, ніколи не робив зауважень, від яких мені було б неприємно чи боляче. Він конкретно рекомендував, у кого з колег вчитися і яких навичок набувати. Підтримував мене Олександр Михайлович Калініченко, Борис Олександрович Осадчук, Григорій Миколайович Грінченко – директори шкіл, в яких працювала.
– Вам легко давалися шкільні предмети?
– В дитинстві я часто хворіла, і татові довелося займатися зі мною вдома. Коли нарікала на вчителів чи предмет (це всі діти проходять), він завжди мені казав: "Кріпись козаче, отаманом будеш. Для того, щоб ти стала кимось (мав на увазі чогось досягла), треба просто працювати". Я пам’ятаю настанову батька і всім кажу, що треба працювати і від праці отримувати задоволення. Важливу роль у шкільні роки відіграє підтримка близьких. Віра в дитину творить дива і прокладає дорогу до успіху.
– В яких ситуаціях відчуваєте себе сильною, і коли почуваєтеся некомфортно?
– Боляче переживаю недовіру до себе. Я внутрішньо вільна людина, це мені завжди допомагало. Я люблю школу, мені таланило з вчителями і вчителями-колегами. Знаю, що таке підтримка родини з раннього дитинства, а світогляд і навіть життєвий шлях залежить від того, яким було дитинство. Мій тато у скрутні часи перейшов працювати водієм, але щовечора у нього було ідеально вичищене взуття, попрасований одяг, він завжди був зразково охайним. Мама вишивала і любила квіти. В чому я виросла, те і продовжую – любов, жагу до знань, плекання чистоти помислів. Ми справді всі родом з дитинства. Хочете, щоб ваші діти були успішними і щасливими, – подаруйте їм щасливе дитинство.
