Наша екс-студентська компанія збиралася на шалений вікенд близько року. Діти, робота, погода, лінощі постійно ставали на заваді бажанню зібратись і відірватись "як колись".
Хто б міг подумати, що чотири колишніх студенти з різних куточків України "псіхануть" і через п’ять років після закінчення універу зірвуться у шалений автотур західною Україною.
Маршрут задумали цікавий і дуже насичений. Вечірній заїзд у Тараканівський форт, нічний перекус у львівській "Криївці", Ужгород, Мукачево, Косино, Синевир і вишенька на торті – Говерла.
Усе це ми мали зробити за два дні й встигнути повернутися в понеділок на роботу.
Локація п'ята. Термальні води Косино
Дорога від Мукачево до косинських джерел зайняла не більше години. Дорогою траплялися пішоходи з повнющими відрами білих грибів. Заядлий городнянський грибник Сашко поглядом благав Льоху хоч на півгодини зупинитися. Однак, перед очима нашого водія стояли гарячі басейни і косинські сауни.
Косино – справжній курорт. Зручна парковка, "п'ятизірковий" ресепшн свідчать про те, що грошенята тут крутяться немаленькі. За тригодинну насолоду кожен з нас заплатив 400 гривень. Студентське минуле взяло своє і ми забронювали лише одну шафку для одягу, яка коштує додаткових 50 гривень.
Гарячі басейни з ефектом джакузі, фонтани, контрастні ванни з масажем ніг, неймовірний водяний вир із струменями, які збивають з ніг, дитячий міні-аквапварк, кафе – все це є у косинському комплексі. А ще – кільканадцять видів лазень і саун з різними прибамбасами.
Три години пролетіли як п’ять хвилин. Розслаблені і задоволені ми неохоче чвалали до нашого залізного коня. Тут вперше довелося змінити маршрут подорожі. Чи то втома чи магічні косинські джерела відбили в нас будь-яке бажання їхати до озера Синевир і ми без вагань вирішили рухатися в готель, до якого залишилось якихось 200 з гаком кілометрів.
Викресливши з маршруту мальовниче карпатське озеро ми вже пообіді прямували до готелю у селі Яблуниця. Звідти до Говерли рукою подати.
За вікном миготіли багаті закарпатські села. Подекуди на присадибних ділянках розміщувалися справжні палаци з башточками і фігурною ліпниною. Яскраво контрастував з архітектурним розмаїттям стан деяких закарпатських доріг по дорозі від Косино до Хуста. Ями іноді досягали просто епічних розмірів і неймовірної глибини. Інфраструктурні реформи Гройсмана, вочевидь, зачепившись за Карпатські вершини застрягли так і не добравшись до Закарпаття.
На адмінбудівлях і сільрадах побільшало угорських прапорів. Написи угорською частішали і на вивісках магазинів.
– Може ми вже не в Україні, – жартував Льоха. Однак знаки населених пунктів сповіщали протилежне.
Добряче погоцавши регіональними карпатськими дорогами ми наближалися до ще одного доволі цікавого містечка – Хуста.
Панорама Хуста зі стін замку
Локація шоста. Хустський замок
Ще з дитинства я запам’ятав, що в Хусті є якийсь замок. Хлопці мою пропозицію відвідати його підтримали і через півгодинки ми вже кружляли містом, розпитуючи у городян місцезнаходження замку.
Крута і вузенька бруківка привела нас до підніжжя гори, де височів старовинний замок. Залишивши машину біля не менш старовинного кладовища ми подибали уверх. Підйом до замку доволі крутий. Рясні дощі подекуди перетворили ґрунтівку в непролазну багнюку.
Хвилин двадцять пихтіння і мовчанки привели нас до залишків брами.
Від фортеці мало що лишилося до наших часів. Поодинокі мури бовваніли на густо порослих бур’янами схилах гори. Зате вид згори неймовірний. Навіть чарівніший ніж в Мукачево із замку Паланок.
Руїни хустського замку
Красиве місто Хуст розкинулося в долині між вершинами. Строкаті черепичні дахи роблять краєвид надзвичайно живим і контрастним.
Льоха з Вовчиком полізли ще вище – у руїни стін фортеці, а ми з Сашком взялися вивчати інформаційний стенд, присвячений історичній споруді.
Нафотографувавши досхочу панораму міста ми рушили донизу. Справа йшла до вечора, а нам ще добряче було кружляти незнайомими карпатськими дорогами.
Одна справа їхати зручною і прямою трасою Київ-Чоп, а інша – виляти гірським серпантинами, оповитими туманом і неприємною гірською мжичкою. Погода почала мінятися щойно наша дружня четвірка під’їхала до карпатських хребтів.
Зупинившись перекусити, ми потрапили під добрячий град – погода в горах змінюється щоп’ятьхвилин. Рятуючи нашого залізного коня від нещадного граду ми вмить зробили йому "панцир" з рушників, курток і легкого верхнього одягу. Намокли всі добряче, тому гостроперчені мадярські страви мали трохи зігріти нас.
Під час дощу сталося невеличка аварія місцевого масштабу. Тікаючи від граду під навіс альтанки, я не помітив горщика з петуніями, який теліпався на балці гойдалки і до зіткнення з моєю головою гармонійно доповнював екстер’єр закладу.
Пластмасове відерце гучно затарахкотіло по бруківці літнього майданчика. На звуки з вулиці вибіг офіціант.
На його запитання "Що сі сталося?" я безбожно збрехав, що підвісний квітничок став жертвою жахливого збігу обставин і аномального карпатського вітру. Не знаю чи повірив нам місцевий гарсон, але після куштування страв начебто всі залишилися живі.
Чим більше ми віддалялися від Закарпаття, тим вищими ставали гори, які загрозливо нависали прямо над дорогою. Дорога була хоч і рівною, але круті повороти змушували нашого водія перебирати кермо з неймовірною швидкістю. Праворуч вздовж узбіччя з’явився паркан обвитий колючкою. Одразу за "колючкою" – річка, а на тому березі вже Румунія.
Ми напружено стежили за небезпечною дорогою аж поки Льоха вдарив по гальмах і несподівано спитав нас:
– Беремо, хлопці? – Не чекаючи відповіді він зупинився і опустив вікно. На узбіччі стояли два силуети у поліетиленових різнокольорових дощовиках.
– Дівчата, вам куди? Ми можемо когось одного підкинути.
Дівчата трохи занервували, але все ж одна з них погодилася продовжити подорож з нами. Хто хоч раз потрапляв у горах під дощ, той зрозуміє вчинок львів'янки Уляни. Мокра до останньої нитки вона попрохала нас підкинути її до залізничної станції Ясіня.
– Кілометрів 60 буде, – припустив я. – Десь так, – погодилася Уляна.
– Не страшно до незнайомців у машину сідати? – поцікавився Вовчик.
– Та ні, – збентежено відповіла львів'янка. – У такому місці мало хто зупиниться, навіть з місцевих. Тому вибору в нас особливого немає, та й на потяг не хочеться спізнитися.
Так ми і рушили вперед ушістьох: я, Льоха, Сашко, Вовчик, Уляна і її рюкзак.
Поїздка затягувалася, круті гірські дороги і погода гальмували наше просування вперед. Дорогою ми ще й трохи заблукали. GPS відмовлявся точно працювати без інтернету, пильність штурмана теж притупила втома і ми добрячий кілометр повзли по ґрунтово-кам'яному манівцю з жахом дивлячись на обличчя нашого водія. Воно щоразу видавало трагічну гримасу, чуючи скрегіт металу днища об камінь.
Починало сутеніти, коли наша "Тойота" підкотила до станції Ясіня.
Уляна, настрахана режимом руху нашого водія, який безбожно "топив" гірськими серпантинами більше сотні, швиденько схопила рюкзак і, чемненько подякувавши, поспішила на перон куцого сільського вокзальчика.
До готелю залишалось зовсім трохи. Дорога ставала прямішою, на ній навіть з’явилася розмітка. Втупившись у навігатор, ми утрьох стежили за тим аби не загубити поворот до місця нашого відпочинку.
Поблукавши навкруги готелю, ми лише після телефонного дзвінка адміністратору змогли причалити біля комплексу під назвою "Альпійський". Страшенно хотілося їсти, однак господиня повідомлиа нас, що вже пізно і перекусити на місці в нас не вийде.
Кинувши речі назад в машину, ми поїхали шукати найближчу забігайлівку.
Вже не пам’ятаю назву дивного придорожнього шинка, але грибна юшка за 25 гривень смакувала не гірше французьких делікатесів.
Запивши вечерю компотом з ягід, ми подибали до місця нічлігу.
Забрівши в номер, одразу завалилися спати. Льоха щось мугикав про те, щоб я не хропів уночі, однак вже за дві хвилини зі спальні почулося мирне сопіння нашого водія.
Вранці нас чекала Говерла. Добряче поснідавши в готелі, ми рушили назустріч найвищій вершині України. Дорогу знав лише я, тому чинно зайняв місце праворуч від Льохи.
Локація сьома. Говерла
Шлях до Говерли від готелю зайняв у нас не більше години. Проїхавши містечко Татарів, ми попрямували до Ворохти. Звідти до найвищої вершини України рукою подати. Непримітний поворот праворуч, за кілька кілометрів від Ворохти, вів прямісінько до підніжжя гори. Дорога до Заросляка, спортивної бази під самісінькою Говерлою, не змінилася з часів моїх останніх відвідин цих мальовничих місць. Ранкову мряку змінило яскраве сонечко, настрій у всіх одразу покращав. Через два кілометри дорогу перегородив шлагбаум.
– Все нормально, це КПП, адже ми в'їжджаємо на територію заповідника, – заспокоїв я хлопців і рушив до будочки.
– З вас 100 гривень і розпишіться ось тут во у журналі. Ваш маршрут – "зелений", – весело мовила жіночка років сорока і, подивишись на мої літні шорти, порадила вдягнутися тепліше.
– На Говерлі сніг і температура лише +6 тепла, – додала вона.
Для тих, хто "не в темі" – поясню. Гірські маршрути маркуються кольором – синім, зеленим, чорним, червоним, залежно від складності маршруту. На стовбурах дерев, каменях, а подекуди й штучних стовпчиках відповідного маршруту ставлять кольорові мітки, аби туристи не заблукали.
Отримавши омріяний квиток ми рушили далі.
– А ми до самої Говерли доїдемо? – поцікавився Сашко.
– В принципі можна спробувати до Заросляка, але краще поберегти авто, нам ще додому їхати, – пожартував я.
Ліворуч від дороги був крутий обрив, праворуч – різкий підйом і непролазні хащі. Обабіч шуміла об каміння гірська річка Прут.
Льоха вирішив брати Говерлу штурмом і, не шкодуючи свою автівку, вперто повз по гірській дорозі густо всипаній слизькими валунами. Подекуди ми буквально переповзали на "пузі" небезпечні ділянки. За півгодини вже були в Заросляку.
Заросляк це відправна точка для підйому на Говерлу більшості туристів. Тут є готель, парковка, безліч сувенірних магазинчиків і столиків де можна підкріпитись. Тут же здають в оренду лижні палиці для пійдому, взуття, плащі й решту туристичного спорядження.
Дорога на Говерлу вкрита камінням
Підготувавшись до непростого підйому і набивши кишені горіхами, курагою та родзинками, наша дружна компанія весело подибала підкорювати Говерлу.
Для трьох із нас це був дебютний підйом. Я на правах "досвідченого" сипав порадами і підказував хлопцям як краще підніматися.
– Рухаємся за графіком 45/15, 45 хвилин підйому, 15 – "перекур". Це найоптимальніший режим руху, – лекційним голосом штурмував я мізки хлопцям.
Перша половина шляху видалася досить легкою. Грязюки було мало, згори світило сонечко і приємна прохолода не давала шансів утомі. Стежка від Заросляка до підніжжя Говерли проходить хвойним лісом. Приємно після годинного сидіння у машині ступати м'яким мохом. Поруч шумить Прут, коріння дерев переплітаються в чудернацькі вузли. Десь з півкілометра лісової прогулянки вивели нас до підніжжя найвищої точки України. Густий ліс змінив не менш непролазний "жереп" – так місцеві називають гірську сосну, яка більше схожа на кущ ніж на дерево.
Далі стало трохи важче. Витоптані стежки вкриті слизькою глиною. Пройшовши з сотню метрів "жерепом", ми зробили перший привал. Попадавши на землю, усі четверо почали нещадно знищувати запаси горіхів і сухофруктів.
Відпочивши хвилин десять, ми знову подибали вгору. З вершини віяло крижаним холодом. З'явився неприємний туман, голова солодко паморочилася, а серце підлаштовувалося під гірський тиск.
Одразу після Говерляни (серединка маршруту) з'явився перший сніг. Його було небагато, але зимові опади улітку викликали незабутні враження. Дорогою траплялися поодинокі туристи. Контингент різний – молодь, мами з дітками, поважні пані з чоловіками. На останньому відтинку стало зовсім холодно.
Привали почастішали, ми берегли сили на спуск і дорогу додому.
І ось нарешті він – омріяний 2061 метр. Попри неділю і ранню пору на Говерлі було чималенько людей. Хрести на вершині обліплені кригою, а сама гора густо вкрита туманом. Щире здивування викликав молодик, який за 15 гривень пропонував усім охочим чай. На Говерлі. Чай. За 15 гривень(!!!!). На заправках дорожчий. Це був найсмачніший чай у світі. Окрім гарячих напоїв туристам пропонували придбати медаль на кшталт "Підйом на Говерлу". Коштувала вона орієнтовно 50 гривень.
Крига на Говерлі буває навіть влітку
Пофотографувавшись досхочу ми потупцяли донизу. Спуск запланували іншим маршрутом.
– Ну все, спускатися легше ніж підніматися. Через півгодинки будемо внизу, – помилково радів Льоха.
Насправді спуск подекуди важчий за підйом. А спуск слизькою травою і стежками вкритими камінням не надто приємна процедура. Один непевний рух – і на Говерлі може з'явитися ще один хрест чи пам'ятна дошка. "Гори не прощають помилок", – промайнули у голові слова мого першого інструктора.
– Хлопці, не спішіть, помаленьку, не летіть донизу, а маневруйте зигзагом, – я намагався докричатися до друзів, які галопом збігали по схилу.
На зворотньому шляху туристів виявилося значно більше. На проблемних ділянках, де треба було спускатися дуже обережно, виникали черги. Приємно було дивитися на маленьких діток, які, попри свій юний вік, вже можуть похизуватися підкоренням найвищої вершини України.
Трансфер з Говерли до Заросляка зайняв у нас на 30 хвилин більше ніж підйом. Загалом ми витратили на підйом-спуск десь чотири години.
Повернувшись у Заросляк ми учотирьох пішли штурмувати сувенірні лавки. Мило, вироби з дерева, варення, гуцульські килими, віночки, брязкальця, сумочки, гриби, наливки, віники для лазні – тут можна купити що завгодно. Подарунки рідним обійшлися нам десь по 200 гривень. Пообідати вирішили вже у дорозі.
Дводенний тур добряче виснажив нас, але приємні емоції переважили втому. В Україні ще безліч місць, які можуть здивувати. Головне – хороша компанія і гарний настрій. Поїздка обійшлася кожному з нас приблизно у 2000 гривень, з яких по 500 гривень ми витратили на пальне, 400 гривень – на Косинські джерела і по 350 гривень – на нічні апартаменти.
