Четвер 1 серпня
За всіма прогнозами, я обрав цей день для сходження, та і крім мене, ще близько п'ятдесяти людей вирішили спробувати удачу саме сьогодні. Зазвичай я прокидаюсь десь о 3 ночі та о 4 ранку виходжу, але не сьогодні.
Через вітер я не міг спати, і знав, що він стихати не збирається, а йти під шквальним вітром, куди тяжче ніж в теплу і приємну погоду. Взяв речі, які були вже спаковані, та одів весь одяг, що у мене був, рівно о 23 годині, покинув свій намет.
Навколо мерехтіли десятки ліхтариків. Я ж вирішив, щоб самому не провалитись в тріщину, де мене ніхто ніколи не знайде, прибитись до якоїсь першої ліпшої групи і йти за ними. Але група йшла дуже повільно, і я зрозумів, що таким темпом, я і за добу туди не дійду.
Обігнавши ту колону, я пішов далі сам. Час від часу, вмикав ліхтар на далеку відстань, аби освітити максимум гори і перевіряв чи не збився я з маршруту.
Перша частина шляху це відстань до скель Пастухова. Минулого дня я ходив на до них на акліматизацію, тому нічого нового для мене там не було. Дійшов я туди за дві години. Вітер був такої сили, що валив з ніг, а схил дуже крутий і ймовірність зірватись і полетіти вниз була дуже велика. Як тільки починався порив вітру, я швидко згруповувася, кішки максимально вбивав в льодову поверхню схилу і фіксував свою позу за допомогою трекінгових палиць. Це доводилося виконувати кожні 2-3 хвилини, а іноді й частіше.
Сніг який здувало зі схилу, вдаряв в обличчя з такою силою, що, здавалося, ніби батогами тебе шмагають. За цю відстань я двічі сідав відпочивати, ховаючись за якийсь камінь, але це допомагало мінімально. На дворі цілковита темрява. Близько 1-2 години ночі почали підвозити ратракі туристів-ледацюг. Особисто я такого не розумію. Коли тебе на гору майже на руках занесли.
Кожен крок давався дуже тяжко, дихати через вітер і висоту, що збільшувалась, ставало все тяжче. На висоті приблизно 4800 є покинутий ратрак, він і був для мене орієнтиром і переконливою вказівкою, що я рухаюсь у правильному напрямку.
І ось дорога впирається у східну вершину Ельбрусу, далі йде вліво так названа "Косая полка". Підйом, що був до цього виявився взагалі плавним. Єдиною проблемою була черга, равликів які повзли дуже з маленькою швидкістю. Ця полиця – стежечка шириною в 30-40 сантиметрів де поміщається одна людина. Вона огинає східну вершину і виходить на сідловину. Як на мене, це найбільш небезпечна ділянка, адже по ліву руку знаходиться урвище з велетенськими тріщинами в льоду. На Ельбрусі, це урвище називається "трупосборник". Всі хто зривались вниз, приречені на смерть.
Обігнавши всіх равликів, я відчув те чого найбільше боявся. У мене після висоти в 5100 з'явився головний біль, а це – перша ознака гірської хвороби. Намагався дихати частіше і давати мозку більше кисню, але з кожним кроком біль посилювалась.
Що відбувається під час нестачі кисню. Мозок починає виділяти рідину, яка оточує його навколо все більше і більше. Далі коли рідині нема вже куди діватися, вона давить на мозок і з'являється перші ознаки – біль. Далі – нудота. Поступово рідина починає давити туди де починається спинний мозок. При цьому руйнуються нервові центри, які відповідають за дихання та серцебиття. Після чого людина помирає. Тому плентатись як равлик було не в моєму варіанті. Адже з кожним кроком вверх, мені ставало все гірше. І ось я вийшов на сідловину, це місце між двома вершинами Ельбрусу, східною і західною.
Якраз в цей час, почало сходити сонце. Випивши какао і води трішки серцебиття прийшло в норму. Але це не надовго, бо попереду знову підйом на вершину.
Кут нахилу доволі крутий, тому років 5 тому повісили 200 метрів перил, це такі мотузки закріплені на схилі, за які можна себе застрахувати і не полетіти вниз. Прийшовши перила, я вийшов на перед вершину. До основної було ще метрів 200.
Стан у мене вже був такий що я не розумів де я, і що роблю. Закривши очі, відразу хотілося спати. Але, зібравши всі сили, що лишилися, я зробив останній ривок.
На вершині вже зібралось з півтора десятка людей. Вітер був і досі морозний, тому без рукавиць, знаходитись довго було не можливо. Камера GoPro навіть і не ввімкнулась. Телефоном багато не фотографував, оскільки я вже ледве стояв на ногах, а попереду ще 6 кілометрів спуску. Залишив на згадку від моєї нової подруги із поїздки, цукерку у вигляді сердечка, встановивши вже такий рідний прапор фірми BSI-GROUP, я помчався вниз.
Спуск, чесно кажучи, вийшов тяжчим ніж підйом. Сил взагалі не було. Я засинав на ходу, палюче сонце обпікало і одяг який був на мені, як на капустині вже просто парив. Я сідав кожні 100 метрів і казав собі, вставай і йди, не можна засинати.
. І ось о 10 ранку я нарешті доповз до намету, де випив таблетки від головного болю і спробував заснути. І вийшло аж на цілу годину, доки не прийшли якісь нові туристи і хотіли отаборитися поряд з моїм наметом.
Ось такий у мене видався підйом, зараз відпочиваю, набираюсь сил і завтра буду спускатись у село Терскол, де буду ходити по магазинах і купувати різні сувеніри рідним та близьким.
