Народний комісаріат внутрішніх справ звелів своїм сексотам наполювати висловів, що схвалювали б і славили війну й порядки в СРСР. Скоро у сейфах комісаріату і райпарткомів лежала дюжина сексотівських донесень із похвалами на адресу війни й політики ВКП(б). Їх мова й стиль незаперечно доводили, що більшість з них придумали самі донощики, а приписали простим трудягам.
Колгоспник із Липиного раптом обернувся в райкомівського агітатора й став повчати односельців:
А заводський механік Шкуржинський навіть погрожував Гітлеру:
Тарасові Радчуку із Курчиці, що нарікав на важке життя, хтось із колгоспників (в доносі відсутнє прізвище), та ще й російською мовою, зауважив:
Фальш цього твердження не піддається сумніву. Навряд чи хтось уголос осмілився б сказати таку неправду серед колгоспників, що ненавиділи й проклинали своє рабське життя.
З того ж репертуару фальшивок і вислів, приписуваний робітникові фарфорового заводу Пивоварчуку. Людина, що весь вік говорила своєю рідною мовою, з доброго дива забалакала "общєпонятною", та ще й що видала:
Насправді ж поліщуки сприймали і відчували війну зовсім не так, як того хотілося б тим, хто війну розпалив і на ній наживався.
У селах і в місті багато поляків ще сподівались, що Польщі вдасться відстояти себе перед агресорами. Син репресованого з Курчицької Гути Микола Верещинський вірив у перемогу Польщі:
Його землячка, Гася Хасановська, що залишилася теж без батька у 37-му, не вірила в поразку Польщі:
Броня Крашевська з Анастасівки посіпакам в колгоспі погрожувала:
Леоніда Мацкевич із Брониці хвалилась жінкам:
Мечислав Любинецький з 61-го кілометра мріяв:
Він не вірив переможним зведенням із газет. "Красних б’ють, а багатьох забрали в полон".
Директор Любтівського млина Снігур поставив сторожем 60-літнього поляка Андрія Мільчинського. Сторож уночі почув постріли і вирішив, що це вже поляки прийшли. Він розбудив синів і з ними вийшов стрічати поляків. Але то були не вони, й Мільчинські засумували. Старого за це вигнали із роботи.
Антоніна Блонська з Курчицької Гути, побачивши в небі літак, з тугою вимовила: "От коли б це був наш польський літак…".
Не вірили у перемогу Москви українці. Текля Остапчук з Геральдівки після переходу через село червоних казала:
Під сумнів брав надійність союзу з Німеччиною і робітник Курчицької торфорозробки Щербаков:
Хома Степанюк з Городниці осуджував напад Москви на Польщу, вважаючи, що це призведе до війни з Німеччиною:
21 вересня артилерійська частина йшла через Лучицю, заблудилась і мусила вертати назад.
Одноосібниця Катерина Костюк колгоспнику Аврамові Костюку сказала:
Логвин Жабровець з Великої Глумчі дійшов висновку, що "совєцька влада ніколи свого не доб’ється, бо вона душить народ, не дає йому жити. Вона в війні потерпить поразку, бо народ її не підтримає".
Байкам у добрі наміри Кремля ніхто не вірив. Яку саме "свободу" несе Москва у Польщу, у Новограді-Волинському народ випробував на власній шкурі.
Варвара Саган з Великої Глумчі серед колгоспників ділилась думками:
80-літня Ганна Васильчук з Червоної Волі гостей із Польщі застерігала:
Ця жінка знала, що говорила. У неї і в таких, як вона, радянська влада забрала все при колективізації. Усіх її дітей замучили у 1937 році. Й не тільки у неї – в кожній другій хаті в Червоній Волі у 1937-му оплакували замучених.
Запевненням, що це не війна, а щось подібне до прогулянки, теж ніхто не вірив. Колгоспниця із Городниці Таня Нємец обурювалась:
Особливо тривожилися ті, чиїх рідних забрали до війська. Безперестанку лунали побоювання, що чоловіка, чи батька, чи сина може уже й на світі немає. Найменший натяк, чи слух про поранених або вбитих викликав цілу бурю тривог, нарікань вимог і протестів до влади.
27 вересня Язя Мацкевич із Брониці посеред вулиці розповіла жінкам, що до сільради прийшло повідомлення про вбитих і ранених бронівчан. Схвильовані жінки кинулися до голови з докорами, що він від них приховав гірку правду, й стали вимагати, щоб показав повідомлення. Довелось йому скликати сільські збори й разом із міліцією доводити, що таких відомостей не одержував. Подібна історія сталася і в Дубниках. Тут Ольга Гаркава із Кленової пустила чутку, що в городницьку лікарню привезли поранених із Дубник. Жінки побігли в сільраду за правдою. Тут до скандалу не дійшло, сільському голові вдалося людей заспокоїти, але роботу в колгоспі зірвали. Жінки з сільради порозходилися по домівках й узялися порати свої городи.
Жінки почали протестувати
Злість на владу, яка забрала чоловіків на війну й лишила їх сім’ї напризволяще, додала людям рішучості в протистоянні з нею. Жінки мобілізованих відмовлялися йти в колгосп на роботу, виплачувати державну позику, податки, самооклад. Колгоспниця із Городниці Анастасія Дронова заявила, що на роботу в колгосп іти даремне: війна. Єфросинія Кучка з Великої Цвілі закликала в колгоспі не працювати, "бо як прийдуть поляки, то колгоспів не стане". Ольга Кравчук і Степанида Максимчук у Городниці агітували: "На роботу в колгосп не підемо. Чоловіків наших забрали, й вони вже, певне, загинули. Совєцька влада лишила дітей без батьків, наробила сиріт. Скоро і нам, матерям, буде кінець". Такої ж думки була й Вишневська із Кленової.
У Михіївці Онисько Мухаревський жінкам, що копали в колгоспі картоплю, порадив:
Дружини мобілізованих в Курчиці Анна Крук і Улита Корнійчук в колгосп на роботу перестали ходити, за ними й інші покидали. Жінки начальства не слухали, й навіть при виклику на правління колгоспу йти відмовлялися. У Дубниках в бригаді з 60 жінок на роботу виходили всього 5-7. У Перелісянці колгоспниця Ірина Григорчук в колгоспі картоплю копала абияк, лишаючи у землі половину. На зауваження відповіла, що ця картопля колгоспникам усе одно не дістанеться. То для чого старатися? Одноосібник із Брониці Мойсей Євтушок під час роботи на станції Липине сказав, що у колгоспі не варто працювати, бо це праця на євреїв, а на них працюють тільки дурні.
З початком війни в селах району з’явилися й дезертири. 26 вересня на території Броницької сільради уповноважений НКВС Ящук затримав солдата, що втік із війни. Він кинув зброю, частину одягу, й ховався в лісі. 28 вересня затримали військового в Дзержинській лісодільниці. 6 жовтня уповноважений кримінального розшуку затримав червоноармійця, що кинув свою частину.
22 вересня під Городницю пригнали тисячу військовополонених поляків. На них зійшлась подивитися маса людей. Жінки згадували своїх синів та чоловіків, й жаліли та співчували полоненим. Несли їм їжу, гроші. У простих солдатах вони бачили таких же підневільних нещасних, як і їхні чоловіки й сини, яких радянська влада змусила йти на війну і вбивати. "Може, вони й стріляли у наших, але в цьому не винні, бо їх примушували". Дружина мобілізованого Василя Данюка казала:
Разом із рядовими серед полонених були і поліцейські з жандармами. Їх не жаліли. Коли один з поліцейських попросив і для себе хліба, то робітник фарфорового заводу Іван Будишевський йому відповів:
Конвоювала полонених команда військових. 25 вересня з неї виділили конвой із трьох осіб для етапування 12 полонених до Олевська. Майже усі з них (10 осіб) були поліцаями.
По дорозі конвой вчинив обшук полонених і вдався до грабежу. В поляків забрали 7 кишенькових годинників, 3 портсигари, 2 золоті персні, машинку для стрижки, самобрийку та інші особисті речі, і поділили їх між собою. В Олевську спробували продати, але їх заарештували.
