Микола Паламарчук змінив імідж, стильна борідка додала йому солідності. Худорлявий, дотепний, щирий, з акуратною стрижкою і, раніше, завжди гладко поголений, він не боїться загубитися серед чотирьохсот учнів і студентів. Це практично неможливо, бо оточений такою непідробною повагою педколективу і вихованців, що бути непоміченим на заходах не вдається.
Хоча його ніколи не видно за успіхами вищого професійно-технічного училища, всім у Новограді-Волинському і далеко за його межами, відомо, що за вагомими здобутками ВПУ стоїть сьогоднішній директор – Микола Паламарчук.
Попри карантинні обмеження, життя в училищі не завмерло. Будівельники розпочали ще одну нову майстерню та приступили до впорядкування спортивного майданчика. Найталановитіші вишивальники, кравці, деревообробники та різьбярі готують презенти. У травні училищу виповниться 55 років.
У вересні директор відзначатиме ще одну круглу дату: з 55 років існування ВПУ, 30 років поспіль його очолює Микола Паламарчук. Він – заслужений працівник освіти України, кавалер орденів «За заслуги» ІІІ ступеня, «Звягель», «Почесний хрест», викладач вищої категорії, викладач-методист. Здавалося б у володаря такої кількості нагород і звань професійна дорога стелилася гладенько.
Чи так це було насправді? Чи мріяв очолити ПТУ? У колишньому Радянському Союзі дуже гарно оспівували важливість робітничих професій, але абревіатуру ПТУ, що означала професійно-технічне училище, випускники шкіл розшифровували не інакше, як «помогите тупому устроиться». Наполегливий Микола Євгенович позбавив навчальний заклад принизливого статусу.
У 2006 році ПТУ стало професійним ліцеєм, а у 2014 – вищим професійним училищем.
Змінилася не лише назва, училище довелося перетворити на цілий комплекс споруд, оновити навчально-методичну базу, ввести нові професії. Кардинальні зміни далися нелегко, життя щоразу підкидало нові проблеми, неодноразово проходив випробування на правильність вибору професії.
І хоча їх було багато, у своїй освітянській кар'єрі найбільше запам’ятав дві стресові ситуації. Обидві пов’язані з першим вересням 1974 та 1991 року. У далекому 1974-му після закінчення Житомирського педагогічного інституту за день до початку нового навчального року прийшов працювати у свою рідну школу, у 1991-му у кінці серпня – очолив ПТУ.
Почнемо з того, що його освічений батько-механізатор, який очолював тракторну бригаду, а потім механізований загін «Сільгосптехніки», був авторитарною людиною. Своїх трьох дітей бачив офіцером військового флоту, лікарем та музикою. Найскромніша роль – музиканта – відводилися наймолодшому Миколі, і лише йому вдалося ухилитися від вибору батька.
Родом з Єрчиків Попільнянського району Микола Паламарчук навчався у сусідньому селі. Відвідував знамениту велику потужну Романівську школу імені Максима Рильського, щодня долаючи вісім кілометрів. На вибір професії вплинули вчителі фізики Алім Арсентійович Мельник та математики Микола Іванович Гоша. Усі діти Паламарчуків добре вчилися, а наймолодшому легко давалися точні науки.
Згодом навіть у Новоград-Волинський переїхав, щоб викладати математику. У Романівці вчорашній п’ятикурсник не хотів розпочинати кар’єру організатором позакласної роботи і лише частково вчителем фізики. Тривожило й інше: завтра перше вересня і перший робочий день молодого випускника інституту у рідній школі. Зрозуміло, що для вчителів він так і залишиться учнем, а як його називатимуть вчорашні товариші?
Діти зібралися за школою на схід і вирішили називати Миколу на «ви». Згодом все владналося й з годинами – перейшов на викладання фізики, математики, астрономії і ручної праці, але становлення було непростим. Стрес 1991 року видався сильнішим: так сталося, що призначення в ПТУ було дещо спонтанним і Микола Паламарчук недооцінив серйозності ситуації та кількості проблем закладу.
Коли на вересневій лінійці побачив розхлябаних неохайних учнів з цигарками у зубах, зрозумів, що тут з улюбленими предметами не складеться, але не здавався. Створив і очолив у Новограді-Волинському економіко-гуманітарний коледж, в якому навчалося понад 500 студентів. Проте коли постав вибір коледж чи училище, обрав училище, – прикипів до нього через дітей з непростою долею.
В училищі викладав основи економіки, що у 90-і роки було дуже актуальним. Планова економіка з дутих показників і переможних п’ятирічок котилася у прірву. Замість будівельних матеріалів для навчання, а раніше ліс в училище надходив вагонами, йому видали п’ятдесят картузів зі спеціальними кокардами для професійно-технічних закладів.
Як вдавалося колективу з таким «багатством» самотужки ремонтувати їдальню, клуб, котельню, спортивну залу, будувати нові та постійно вдосконалювати старі виробничі майстерні? У 2021 році у ВПУ відкрили просторий світлий навчально-практичний центр для деревообробників, на облаштування якого затратили понад два мільйони гривень. Це справді сучасна навчальна територія, наявності якої інші училища можуть лише позаздрити.
У 1991 році заздрити було нічому. Зі 150-и осіб набору прийшли вчитися від сили вісімдесят. Спортзал і гуртожиток розвалені, кам’яний навчальний корпус з недоброю славою, раніше тут була заготівельна контора із забоєм дрібних тварин. Окрім того, довелося виказати усю свою дипломатичність, щоб вибудувати взаєморозуміння з педагогічним колективом.
Микола Євгенович не таїть секретів успіху і охоче розповідає про свої тактичні «маневри». Зробити перші кроки допомогли друзі, з якими познайомився на семінарі директорів професійно-технічних училищ. Після семінару внутрішня паніка вляглася, адже виник план, як розірвати замкнене коло проблем. Микола Паламарчук повіз колектив у найкращі ПТУ переймати досвід.
Він і сам був вражений побаченим, діти у сусідньому Бердичеві усі працювали як мурашки й за допомогою викладачів ремонтували майстерні та гуртожитки. По дорозі додому викладачі зупинилися поїсти біля річки. Микола Євгенович розклав продуктові запаси і пішов купатися, а колектив прорвало: «А чим ми гірші? Ми теж все зможемо зробити своїми руками!».
Коли стосунки з підлеглими налагодилися, потрібно було братися за учнів. Усі знають, що контингент в училищах непростий. Микола Паламарчук не мав ніяких ілюзій, він добре розумів, що ПТУ – не інститут шляхетних панянок, і що від читання нотацій та моралей ніякого толку не буде.
Училище директор жартома називає робітничо-селянським. Тут навчаються сироти, напівсироти, дівчата і хлопці з багатодітних сімей, малозабезпечених родин. Для них навчальний заклад став прихистком від соціальних проблем. Як справжній педагог, випускник школи імені Максима Рильського Микола Паламарчук і не намагався бути приторно-солодким наставником.
Він знав, що його вихованці здалеку почують нещирість, тому до їхнього серця проклав чистий і твердий кришталевий міст. Нічого особливого не вигадував, адже переконався на власному педагогічному досвіді, що складними підлітки бувають не від хорошого життя. Більшості не вистачає батьківської уваги, турботи, родинного затишку і елементарних побутових зручностей.
Створюючи разом з підопічними затишок у гуртожитку на 200 осіб, мудрий керівник привніс дух здорового суперництва. Підтримав ідею мешканцям найкращої кімнати вручати перехідний приз – картину, і діти серйозно почали змагатися за неї. Заслужений працівник освіти не міг не знати, що привчати до порядку й праці найпростіше власним прикладом.
Прикладом для нього самого були старший брат і вимогливий батько. Микола Пламарчук виріс у працьовитій родині, яка в Романівці спорудила міст через Унаву. Два роки літні студентські канікули брати Ігор і Микола проводили на будівництві мосту, який у селі й досі називають мостом Паламарчуків.
В Унаві над водою на різній висоті стриміли забиті чотири ряди палів. Люди, які почали будівництво, не знали, що робити далі, і мосту у селі не було б, якби за справу не взялася авторитетна родина. Хлопці рвалися у популярні на ті часи будівельні загони, але батько запропонував попрацювати поруч з домівкою і підказав як почати.
«Спрацювала інженерна думка, – розказує Микола Євгенович, – батько був раціоналізатором, він порадив виготовити металеву основу, закріпити її, щоб можна було ходити над водою». Зварювальні роботи допомагав виконати рідний дядько, батьків брат, який працював в Інституті зварювання у Молдавії. Сил було затрачено дуже багато, але через річку проліг міст завдовжки 24 метри.
Він сірий залізобетонний, але водночас має символічний високий зміст. Через кожну річку є мости, які з’єднують береги, але є мости, що поєднують людей. Будувати мости між поколіннями батьків і дітей може не кожен, на таке здатні люди з міцною основою, справжніми цінностями, світлим розумом, працьовитими руками та невтомною щирою душею. Паламарчуки – такі.
