Ганна Музика – лікарка-інфекціоністка, майор медичної служби, начальник відділення кишкової інфекції клініки інфекційних захворювань ВМКЦ ПР. Військову справу вона обрала свідомо, а після численних ротацій в зону ООС лише більше ствердилася в думці, що знаходиться на своєму місці. Втрати й особисті драми не позбавили її оптимізму та позитивного мислення. Про це пише Андрій Танцюра у своєму блозі на Цензор.нет.

– Пані Ганно, розкажіть трохи про себе і свої перші кроки в медицині?

– Я родом із села Дідовичі Новоград-Волинського району Житомирської області. Закінчила школу. Вступила до Івано-Франківського медичного університету у 2001 році. У 2007 році я закінчила навчання і пішла працювати до епідслужби. Пройшла інтернатуру і зрозуміла, що це – не моє. Вирішила повернутися в медицину. Якщо вже закінчила лікувальну справу, то треба лікувати людей.

Якраз у той час, у 2008 році, набирали медперсонал до військового госпіталю в Новоград-Волинський. Маленька військова частина А 1063. Мені запропонували місце лікаря-інфекціоніста. Я пройшла спеціалізацію і з 25 січня 2010 року вступила на службу. У 2013 році військову частину розформували й мене перенаправили на службу до ВМКЦ ПР на посаду ординатора відділення кишкової інфекції клініки інфекційних захворювань. Я почала працювати тут з жовтня 2013 року – за пів року до початку війни на сході України.

24 березня 2014 року ми відбули на бойове злагодження для медичного забезпечення військ. Їздили у відрядження по два тижні. А вже в липні поїхали до 61 військово-мобільного госпіталю, що знаходився в зоні АТО. Там я пробула до 1 вересня.

Друга моя ротація була у 2016 році, третя у 2018 році. Обидві тривали понад трьох місяців. У 2017 і 2020 роках їздила у відрядження на декілька днів для надання методичної допомоги чи розслідування по інфекційних захворюваннях.

 censor.net

– Які особливості роботи інфекціоніста в польових умовах на відміну від стаціонару?

– По-перше, умови. У нас в стаціонарі є палати з окремим санвузлом, душем, їдальнею. У польовому госпіталі у моєму розпорядженні було чотири намети. Окремі для кишкової та повітряно-крапельної інфекції. Окрім цього, для кишкової інфекції  був облаштований окремий біотуалет. Також у нас була санепідслужба – військова лабораторія, де ми виконували бакпосіви (мікробіологічне дослідження, яке дозволяє виявити джерело захворювання, - ред.).

Ми також надавали допомогу в прийомі поранених. Інфекційних хворих не завжди було багато. Тож працювали, де бракувало вільних рук: допомагали нашим хірургам, операційним сестрам.

Ми керувалися такими ж протоколами, що і тут, але навкруги відчувався неспокій. Відлуння війни. У 2016 році мене відрядили у Волноваху. Там була бригада для надання допомоги. Ми розміщувалися в медичній роті для підсилення залежно від того, яка військова частина там стояла.

Я приймала як інфекційних, так і терапевтичних хворих. У 2016 і у 2018 ми розміщувалися вже в районній лікарні. Умови для військовослужбовців стали кращими. До нас зверталися і цивільні за консультацією й амбулаторним лікуванням.

 censor.net.ua

– Які інфекції були найбільш поширеними?

– Ангіни, ГРЗ, бронхіти та гастроентероколіти. Специфічних інфекційних захворювань не було. Я думаю, що хлопці часто і не зверталися. Лікувалися на позиціях. Це вже тих, кому було найгірше, привозили до нас.

– Якщо на передовій станеться спалах COVID-19, там є умови, щоб організувати лікування?

– Ізолятори в госпіталі є, а лікувати будуть обласні інфекційні лікарні, де є спеціальні умови.

– На вашу думку, карантин, який ми зараз переживаємо, виправданий?

– Кожна людина повинна дотримуватися правил особистої гігієни. Через брудні руки ми можемо занести не лише коронавірус, а й багато інших інфекцій. Той самий гепатит, дизентерію. Мити руки та одягати маски – це робиться для індивідуального захисту. Сказати, що це зупинить пандемію, я не можу. Маски мають носити і хворі, і здорові, щоб перервати розповсюдження.

Для тих, хто цього робити не хоче, я скажу, що у нас багато вірусів. Люди переносять ці захворювання протягом життя і, часом, навіть цього не помічають. Ходять хворі з хронічним вірусним гепатитом С. Вони заразилися, а "клініки" не було. Вони виявляють його випадково, коли здають звичайний біохімічний аналіз крові. Здоров’я кожної людини в її руках. Якщо ми себе берегтимемо, постараємося менше контактувати, то, може, і зупинимо поширення.

 censor.net.ua

 В умовах пандемії інфекціоністи опинилися в авангарді. Щодня на роботі вони наражають своє життя на небезпеку. Коли обирали спеціалізацію, ви це усвідомлювали?

– Я думаю, що зараз багато лікарів думають: "Добре, що ми вибрали іншу спеціалізацію!" (сміється). Коли я навчалася в медичному університеті інфекція була одним з курсів, які мені подобалися. Мені було дуже цікаво. Ці захворювання не схожі на інші. Інфекціоніст – це той самий терапевт, тільки на ранг вищий.

Пацієнт ходить від одного лікаря до іншого і ніхто не може зрозуміти, що з ним. Зрештою йде до інфекціоніста. Інфекціоніст бачить дрібні нюанси, які допомагають поставити діагноз.

 Розкажіть про такий випадок, коли ви, як доктор Хаус, розгадали загадку.

– Кожен випадок особливий. До тебе приходить пацієнт з певною клінічною картиною. Ти не знаєш, що в нього: думав, що це одне захворювання, а насправді – це щось інше. Людину треба оглянути з усіх боків, щоб точно поставити діагноз.

Найтяжчі, мабуть, хворі, які надходять з лихоманкою неясного походження. От температурить давно, а неясно чого. Тут треба або виключити, або підтвердити інфекційну природу захворювання. Треба докласти максимум зусиль, щоб це з’ясувати.

У 2014 році не було важких випадків для лікаря-інфекціоніста. Більше треба було вмикати психолога і морально допомагати пораненим. Це неабияке психічне навантаження, коли лежать хлопці з ампутацією кінцівок і тяжкими пораненнями, а в мене серце кров’ю обливається, бо серед загиблих були мої знайомі. Це було нестерпно. Понад 10 днів я себе переборювала, щоб не розплакатися перед хлопцями.

 censor.net.ua

 Які недоліки є у вашій професії?

– У моїй професії недоліків немає. Мені все подобається. Коли у 2013 році скоротили госпіталь, в якому я служила, переді мною стояло питання: або піти з армії, або лишитися. Я все обдумала і вирішила, що нікуди не дінуся від своїх солдатиків. Я звикла до цієї системи. І, мабуть, в цивільному житті себе не знайду.

Були зустрічі з одногрупниками, я ще жодного разу на них не потрапила. У мене як не чергування, то відрядження. Мені докоряють, що я зі своєю армією не можу нікуди вирватися.

Мені моє життя подобається і моя служба подобається. Я себе тут знайшла. У нас треба, значить – треба. У нас є обов’язок. Сказали, що завтра відбуваємо для надання допомоги, ти зібрався і пішов.

Якщо прискіпуватися, то можна знайти недоліки. Були важчі часи. Я переживала епідемію 2009 року, коли було багато хворих на грип Н1N1. Слава Богу, пережила. У мене було малесеньке відділення, де лежало на 30 ліжках 80 і 96 хворих. Всі одужали, пережили цю біду.

Записала Катерина Лазанюк

Якщо ви бажаєте фінансово допомогти, щоб придбати ліки для хлопців, які зараз лікуються в Одеському військовому госпіталі

карта ПриватБанку 4149 6293 9991 2260 Танцюра А.В.

Для переказів з-за кордону:

Western Union or Money Gram

Tantsiura Andrii

Odesa, Ukraine

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися