Людина з великим серцем — саме так називають Ірину Мінєєву деякі мешканці Звягеля, військовослужбовці та переселенці, яким вона допомогла за час війни. Жінка займається волонтерством з 2014 року, відтоді воно є невіддільною частиною її життя. Про події, які закарбувалися у пам’яті, та виклики, з якими доводиться стикатися, пані Ірина розповіла для Новоград.City.
2014. Початок волонтерського шляху
З 2014 року й до сьогодні фінансова аналітикиня Ірина Мінєєва підтримує українських воїнів, які захищають Україну на фронті. Свою волонтерську діяльність жінка розпочала з допомоги родинам військовослужбовців — брала участь у пошуку рідних, зниклих під час бойових дій.
“Був липень 2014 і в соцмережах наші місцеві родини почали шукати своїх рідних, які були на війні. Потім була Степанівка, де у серпні безвісти зникло багато наших військових”, – згадує пані Ірина.
За інформацією з “Вікіпедії”, 10-11 серпня через вторгнення російських регулярних військ Степанівка зазнала масштабних руйнувань — окупанти гатили по населеному пункту з території росії батареями РСЗВ “Град”. Згідно з офіційними даними у боях за Степанівку загинув 21 військовослужбовець, а точна кількість зниклих безвісти залишалася невідомою до липня 2015, коли у пресслужбі 30 окремої механізованої бригади у Facebook повідомили, що під Степанівкою зникли 15 захисників. Також у повідомленні йдеться про 14 воїнів, які зникли в інших населених пунктах.
“Моя знайома мала тата на війні, який якраз служив у 30 ОМБр, де воювали ці самі рідні. Я мала можливість дізнаватися інформацію з перших вуст — чи військовослужбовець поранений, чи дійсно зник безвісти, на тій стороні чи в полоні.
Це вже потім була допомога у слідчих діях, судмедекспертизи, дзвінки по шпиталях… Так і закрутилось. Родин, які шукали своїх рідних, було дуже багато. Пізніше ми зайнялися підтримкою цих родин, бо їм було дуже важко — допомагали чим могли”, – додає жінка.
Для того щоб вшанувати пам’ять про полеглих воїнів, кілька років поспіль Ірина Мінєєва організовувала у Звягелі проєкт “Ікона пам’яті загиблим за Незалежність України”. У межах проєкту рідним загиблих військовослужбовців дарували створені руками волонтерів ікони.
“Поки жива пам'ять про наших хлопців, вони живуть в наших серцях. Пам'ятати й нести цю пам'ять через життя — наш обов'язок”, – акцентує волонтерка.
Волонтерство та повномасштабне вторгнення
Пані Ірина зазначає, що до повномасштабного вторгнення російських окупантів часто вдавалося закривати потреби захисників власними силами, адже їх було менше, проте після 24 лютого 2022 року все змінилося…
“Нам від початку війни допомагали волонтери з Канади, Штатів, Європи, не тільки з України. Тому коли розпочалось повномасштабне вторгнення, ми просто один день були в ступорі, бо до останнього не хотіли вірити в те, що таке може бути, а далі просто включилися в роботу. Всі підняли зв'язки, які могли, та почали працювати та допомагати”, – згадує благодійниця.
Волонтерка каже, що першочергово почали постачати українським захисникам “медицину”. Допомогу збирали усією родиною.
“Ми знаємо з досвіду, що медицина це найперше, чого потребує воїн у бою. Тому що одне діло, коли боєць іде підготовленим до бойових дій, а інше — коли в нього навіть немає елементарної аптечки. І, на жаль, у більшості військових цих аптечок не було, як і в принципі їх не було у вільному доступі.
Особливо ми старалися допомагати мобілізованим призовникам та добровольцям — шукали речі для військових, починаючи від простих підсумків і закінчуючи ременями. Я дуже добре пам'ятаю, як ми стояли на КПП тут, у нас, і повз проходили хлопці-добровольці, які були практично без нічого — у цивільному. Ми їм просто вручали кожному те, що ми могли дістати. Це ми купували за гроші наших друзів та за власний кошт. Де могли що дістати та викупити — ми викупили. Уже 25 лютого забрали все, що могли в найближчих місцях, адже ми знали, що непідготовлений боєць – це страшно”, – розповідає пані Ірина.
Наступного дня, 26 лютого, волонтерка зв’язалася з однодумцями з інших країн, які допомагали раніше. Вони були з Польщі, Німеччини, Штатів тощо.
“Ми просили всіх своїх, хто може, викупити все, що вони могли, та передати нам. Наш дім перетворився на волонтерський штаб і склад, де ми формували та складали аптечки, підсумки тощо.
Готові пакунки ми одразу передавали на медроти — і на нашу тридцятку, на 54-й розвідувальний тощо. І це була дійсно важлива допомога, тому що по суті у них нічого такого на той момент не було. У хід йшли навіть автомобільні аптечки, бо там була перев'язка”, – ділиться волонтерка.
Жінка зазначає, що вже давно не рахує кількість тонн допомоги, яку передано на фронт. Проте звіти про роботу публікує систематично на своїй сторінці у Facebook. Пані Ірина акцентує, що ніколи не гналася за статусами, відзнаками чи нагородами. Усе, що вона робить — від чистого серця.
“Волонтерство – це певним чином спосіб життя. Я не розумію як можна бути осторонь… Я вважаю, що під час війни всі ми маємо так чи інакше допомагати як переселенцям, так і нашим воїнам. І якщо набої чи снаряди ми придбати не можемо, то маємо бути ефективними в інших речах. І головна наша місія — допомогти врятувати людям життя, адже життя – то найдорожче”, – впевнена звягелянка.
Звягельські волонтерки
Ірина Мінєєва каже, що у Звягелі за час війни сформувалася міцна волонтерська спільнота. Це жінки, яких об’єднала спільна біда, і які небайдужі до чужого горя.
“З допомогою для військових активно допомагають Юлія Лавринович, Ярослава Михнюк, Тетяна Козакевич, Надія Арнольд. Ще є волонтерки, які взяли на себе частину роботи з родинами військовослужбовців та переселенців, де є дітки: Катерина Кармазіна-Абубакарова, Марина Власюк, Іванна Кучер. Без них я б не встигала стільки. Також хочеться відзначити роботу волонтерів Сергія Горного, Сніжани Сушко, Оксани Круківської. Вони всі великі молодці та неймовірні люди. Кожній та кожному безмежно вдячна.
На початку війни багато родин військовослужбовців, які загинули, безвісти зникли або опинились у ворожому полоні, залишалися сам на сам зі своєю бідою, без підтримки та матеріального забезпечення від держави. Зараз із цим, звісно, краще. А на той момент родинам було дуже важко — вони не знали куди звернутися по допомогу, як проходять ці всі слідчі дії тощо. От ми і координували їх, допомагали шукати юристів, були для них навіть трохи психологинями.
Це все добре, але треба чимось було годувати дітей. Наприклад, була родина, де в жінки безвісти зник чоловік, залишилася сама з 4 дітьми. Вони живуть в селі, там немає нормального доступу до інтернету, про якусь психологічну допомогу я взагалі мовчу... Перед нею стоїть завдання — вижити… Там ми намагались допомогти: взували, одягали, допомагали продуктовими наборами тощо.
І коли почалося повномасштабне вторгнення, таких родин стало набагато більше… Додалися ще ті родини, які були вимушені тікати від російської агресії та залишити свої домівки. Ми взяли під опіку деякі родини з дітьми та з важкими життєвими обставинами.
На початку повномасштабного вторгнення був випадок, що в нас ночувала сім’я з Макарова (ред.– Макарів — селище Бучанського району Київської області), які дивом вижили під ворожими обстрілами. Рятуючи свої життя, вони виїхали без речей і в чому були, коли вийшли з підвалу — в мороз були взуті в гумові капці на босу ногу… Всі жахи війни відчула на собі і їхня маленька Софійка — це дитя так їло той суп у нас дома, була така голодна… Це неможливо забути, як і неможливо пробачити за це російських окупантів! Ніколи діти не мають страждати та голодувати!” – на очах пані Ірини з’явилися сльози, а голос затремтів.
Волонтерка каже, що ця родина направилась далі, на Захід України. Проте жінка не залишила їх без гуманітарної допомоги — сім’ї надали взуття, одяг, продукти та засоби гігієни.
Як ми можемо бути корисними під час війни: гайд від Ірини Мінєєвої
Пані Ірина впевнена, що волонтерство до снаги кожній людині, адже допомагати на шляху до нашої Перемоги можна не лише грошима.
“Якщо є можливість донатити, то робіть це, проте варто пам’ятати, що не одним Фондом Притули єдиним — у наших військових також є запити та нагальні потреби, які ми з місцевими волонтерами прагнемо допомогти закрити. І з кожним разом збирати на це кошти стає все важче. Тож прошу вас також звернути увагу й на збори локальних перевірених волонтерів.
Якщо можливості допомогти копійкою немає, є ще багато прекрасних способів бути корисними. Наприклад, можете плести сітки у Палаці культури імені Лесі Українки — там волонтери потрібні завжди. Хтось може допомогти розвантажити гуманітарний вантаж, хтось — шукати речі на потреби військових, щоб дешевше закупити тощо. Допомагати іншим важливо, наприклад, плести шкарпетки й передавати їх на шпиталь, або складати продуктові набори та передавати родинам, які евакуювалися зі своїх домівок. Усе це приклади волонтерства.
Ми не можемо бути осторонь і вдавати, що війна десь там, а в нас тихо… У нас тихо сьогодні лише завдяки тому, що там відбуваються активні бойові дії. Найсміливіші, найкращі люди віддають життя на фронті, щоб захистити своїх рідних, які залишаються тут. І цим родинам потрібна підтримка. Багато наших військових потрапляє у шпиталі, їм теж треба допомога. Переселенцям, яким важко починати життя з нуля у чужій громаді, також потрібно допомагати. У волонтерстві настільки багато напрямів, що навіть важко про всі згадати, тому ми маємо об'єднатися та за можливості допомагати тим, хто того потребує”, – впевнена пані Ірина.
Жінка каже, що в неї, як і у всіх, бувають важкі дні. Підтримувати ментальне здоров’я їй допомагає читання книг, час, проведений з родиною, надія на краще та вдячні відгуки від тих, кому допомогла.
"Коли отримуєш фотозвіт чи відеозвіт, і там видно, що хлопці як могли старалися, позували, ну це справжня винагорода. Коли ти це бачиш, то на душі стає тепло та затишно, тому що все було не дарма, бо ми допомогли. І тут з’являється надія на те, що війна вже скоро закінчиться, треба лиш трохи почекати”, – говорить волонтерка.
У підсумку розмови Ірина Мінєєва додає: "України запасної у нас немає, мусимо зберегти свою країну і допомагати. Тримаємось".
