Зима й війна довели страждання і зубожіння солдатських сімей до відчаю. У військові частини посипалися скарги і нарікання на нестерпні умови життя дружин і дітей солдатів та холодне й байдуже ставлення місцевої влади до їхніх бідувань.
Ці послання з домівок бентежили командування частин, де служили мобілізовані, бо викликали непослух і бунт серед червоноармійців, підривали їхній бойовий дух. Тому політвідділи мусили турбувати партійні райкоми, радили їм уладнати конфлікти і невдоволення серед дружин і батьків військових. У тогочасних архівах партійних органів збереглося немало заяв, вимог, прохань про допомогу, звинувачень на адресу влади в її бездушності і байдужості.
Ділянки біля садиб колгоспи всіляко обмежували, й тим зменшували з них доходи, а заробітки в колгоспі були жебрацькими. Сім’ї голодували, мерзли, хворіли.
21 січня 1940 року до райпарткому в Яруні звернувся солдат Терентій Петрович Кирилюк із Мокрого. Він писав, що у його сім’ї із трьох осіб працює одна дружина. Вона мусить утримувати двох малолітніх дітей. Сім’я голодує, щоб купити їжі на базарі немає грошей. Тому солдат прохав райком, щоб дозволили купувати хліб у кооперації за державною ціною. Його дружина у зверненні до райкому пише, що в неї в хаті немає дров і ніде взяти. Топити нічим, діти мерзнуть. Хліба не бачать, бо його теж немає. Вона справно ходила в колгосп на роботу, заробила 170 трудоднів. Але в колгоспі дали всього по 900 грамів на трудодень, а тому їсти нічого, корову годувати нічим, немає навіть соломи на підстилку.
До райпарткому звернулася й Антоніна Адамівна Кищенко із Колонії Красилівської. Її чоловіка в січні 1940 року забрали в армію. Вона лишилася сама з двома дітьми. Весь час працювала в колгоспі імені Щорса і заробила за рік 150 трудоднів, на які видали 30,5 кг зерна (по 150 грамів на трудодень). Тому родина голодувала. Грошей, щоб купити хліба на базарі, не мала. Її чоловік до війни був вчителем, і як службовець міг купити хліб у кооперації за державною ціною. Тому Кищенко просила РКП надати їй, дружині службовця, право купувати хліб у кооперації. Її прохання задовольнили.
28 січня 1940 року Хавра Яківна Павлюк із Жолобного скаржилася в райком на колгоспного голову Лабзюка, який відмовив їй у допомозі хлібом, кормами корові, не дав коней, щоб привезти дров.
З Чижівки дружина писала до чоловіка Йосифа Івановича Яремчука в армію:
До Ярунського райкому звернувся Семен Федорович Поліщук. Села свого не назвав, але швидше за все це Пилиповичі:
Закон від 10 жовтня 1939 року про допомогу сім’ям мобілізованих торкнувся вузького кола родин.
В березні 1940 року звернулася жителька із Великої Горбаші Василина Романюк. Її чоловік ще з початку війни був у армії. Їй одній тепер треба було утримувати матір 75 років і дитину 2-х років. Побічних доходів ніяких у Василини не було. Заробляти десь поза колгоспом не мала змоги, бо і в колгоспі мала працювати, й своє господарство порати. Тому звернулася в партком за допомогою, адже дехто з жінок у жовтні 1939-го одержав "пособие". Та райсоцзабез їй відповів, що допомогу давали лиш тим, хто мав двоє і більше малолітніх дітей.В неї ж лише одна дитина, а старикам допомагати "не положено".
Подібну відповідь одержала й сім’я Івана Миколайовича Ковальковського з Повчиного. Райсоцзабез їй відповів, що в Ковальковського всього одна дитина, а батькові старому допомога не передбачена (мовляв, старий може й не їсти).
Аврам Семенович Балюк з Пилипович до райпарткому писав, що він вже 5-й місяць перебуває в армії, і сім’ї допомагати ніяк не може. А вона бідує, і колгосп їй не допомагає. Не дають навіть того, що він заробив. Йому належало одержати корми для худоби, але їх не дали. Тому дружина мусить корову продати. Діти залишаться без молока і вмруть з голоду.
В січні 1940 року на голову свого колгоспу скаржився Федось Васильович Шевчук з Пилипович. До армії він був бригадиром, мав зароблені трудодні, за які з ним колгосп не розрахувався. Вдома залишив дружину й двох дітей. Дружина й одна дитина хворі. Дров сім’я не мала, й мерзла в нетопленій хаті. Корову годувати було нічим. Колгосп до кінця січня ще не начислив йому сплати за трудодні, тому дружина не одержала ні хліба, ні корму корові. Шевчук написав заяву до голови колгоспу, щоб той віддав його заробіток дружині, але голова сказав, що в нього немає часу займатись заявами.
Не пощастило з одержанням заробітку і Павлу Гордійовичу Савчуку з Красилівки. Ярунська МТС разом з трактором відправила у Дібрівський колгосп на роботу. В цьому колгоспі він працював і харчувався. Але при розрахунках виявилось, що за їду колгосп з нього брав не за собівартістю, а за базарними цінами, й він за 2 тижні наїв на 206 рублів 60 копійок, проївши весь заробіток.
Користуючись відсутністю господарів дворів, влада взялася руйнувати їхні оселі, щоб переселити в села із хуторів. Часто хату ламали, а нову не ставили, й сім’я лишалася без притулку.
В червні 1940 року червоноармієць В.С. Ляля із Кошелева скаржився в райпартком на колгоспного голову Ревчука, який утискував його родину. Він не дав дружині коней для оранки городу, який ще й в червні не був зораний. Ляля просив райпартком не валити й не перевозити хату, доки він не вернеться з армії.
Йому відповів інструктор військового відділу райпарткому Рукавець. Він порадив Лялі писати листи не в партком, а своїй дружині, і наказати їй не чинити опору зносу хати. Її все одно знесуть, і чекати Лялю з війська не будуть.
Жителька Закриниччя Ольга Іванівна Іванчук звернулася зі скаргою на сільських голів колгоспу й сільради, які за відсутності чоловіка зламали хату, розкидали все по подвір’ю, а її з родиною лишили просто неба. Вона просила, щоб партійний райком змусив їх поставити хату. Їй Рукавець відповів, що хату збудують, але чи збудували, невідомо.
Сама за себе говорить копія телеграми М.Кульчицького з Яруня до сина в армію:
Свавілля влади не знало меж. Могли й город забрати, і з хати викинути. Закони їм все дозволяли. В травні 1940 року з Фінляндії до парткому звернувся пилипівчанин Тихін Косянчук. Перед війною він посварився із головою колгоспу Романюком, кинув колгосп, перейшов на роботу у підприємство. Романюк спробував добитися, щоб його вигнали з тієї роботи назад у колгосп. Але почалась війна, Косянчука забрали в армію. Й тоді обидва сільські голови взялися мстити беззахисній родині. Їй відмовили у виписці дров, й вона цілу зиму мерзла в нетопленій хаті. А усім’ї було двоє хворих: дружина й одне з дітей. Дитина хворіла на туберкульоз кістки ноги. Усіх лишили без їжі. Сільський голова Нікуткін урізав норму одержання ними хліба з кооперації, і їм на два дні на 6 людей відпускали всього одну паляницю.
Прийшла весна. Сім’я надіялась, що корова втамує голод своїм молоком, але Романюк забрав у них землю під конюшиною, й не стало паші корові. Нікуткін став виганяти їх з хати.
Таке свавілля не додавало солдатам ані любові до влади, ані бажання її захищати. Військове командування частин, де служили солдати, з острахом реагувало на дикості радянської влади. Військовий комісар Терентієнко зі штабу 5-ї Армії в Білорусі в червні 1940 року мусив звернути увагу секретаря райпарткому і голови райвиконкому у Яруні на небажаний настрій солдатів з Ярунського району, які служили в його частині.
Він писав, що із району служить багато солдатів 5-ї Армії, й вони звертаються до нього з вимогою про звільнення з рядів РККА узв’язку з важким становищем їхніх родин. Пишуть до нього й дружини солдатів, й скаржаться на байдуже ставлення місцевої влади, тяжке матеріальне становище, й просять або допомогти, або звільнити їхніх чоловіків і синів з рядів РККА.
