Москва, поринувши в воєнні розбої, вже не могла зупинитися. Сталін, спираючись на союз із Гітлером, вирішив взяти реванш за територіальні втрати імперії, що сталися внаслідок національно-визвольних революцій на західних окраїнах Росії в 1917-1918 роках.
Розтерзавши разом із Гітлером Польщу в вересні 1939 року, в жовтні він націлився на Фінляндію. Її уряду пред’явили претензії, на які він не міг погодитись.
У відповідь СРСР вчинив провокацію, подібну до гітлерівської в Гляйвіці, і 30 листопада 1939 року напав на Фінляндію. В Кремлі гадали, що ця маленька країна з невеликою армією швидко капітулює і знову стане російською колонією під назвою "Карело-Финская Советская Социалистическая Республика". В Москві заздалегідь навіть створили її адміністрацію на чолі з Отто Куусіненом.
СРСР піддав страшному бомбардуванню фінські села й міста, знищуючи нещадно вулиці міст, підприємства, людей. Як і фашистська Німеччина, такими руйнуваннями Москва надіялась посіяти страх і паніку серед населення і змусити жертву негайно капітулювати. За цей вандалізм Кремль 17 радянським льотчикам надав звання Героїв Радянського Союзу. Для окупації Фінляндії на її кордонах зосередили військо, яке істотно переважало фінське, і кількістю солдат, і технікою, і озброєнням.
Серед з’єднань, кинутих на фінський кордон, опинилась і 44 дивізія, яка дислокувалася на Житомирщині. Її тримали тут для нищення національно-визвольного руху на Поліссі. Національний склад дивізії постійно змінювався. Післяв бивства Щорса в 1919 році на зміну українцям полки дивізії комплектувалися росіянами. В 1921 році в партійній організації батальйону, який стояв у Новограді-Волинському, не було жодного українця. Тоді дивізія боролася з українськими повстанцями. В 30-х роках умови істотно змінились і штати дивізії скоротили, залишивши лише командний склад та служби, що обслуговують. З початком війни у 39-му році штати дивізії знову розширили, довівши їх до повного складу. Так, як діяти вона мала не в Україні і не проти українців, то її склад тепер поповнювал имісцевим населенням – жителями Житомирської і Київської областей. Дивізія перетворилася на українську. З Житомирщини до неї мобілізовували з 7 районів, в тому числі і з Новоград-Волинського. Мобілізація у дивізію проходила протягом вересня-листопада 1939 року.
Більшість новоград-волинців у дивізію потрапили у вересні 1939 року. Багато було вихідців з міста. Так, в ту мобілізацію у листопаді 1939 році потрапили 120 робітників і половина керівництва 4-ї дільниці будівництва військових містечок, більшість робітників будконтори, 82 робітники горілчаного заводу. Були і випадки відмови. Так, Табачник і Гінзбург з міськторгу, дізнавшись, що відправлять у Фінляндію, відмовились іти в армію. Багато новоград-волинців уже служили в дивізії, мобілізовані ще в вересні 1939 року.
Тому для сотень чи навіть тисяч новоград-волинців доля 44-ї дивізії стала їх власною долею.
У грудні дивізія була вже повністю укомплектована і залізницею з Тернополя попрямувала до Фінляндії. Її особовий склад нараховував 17,5 тисяч людей. Хоча вона вважалася стрілецькою, але озброєнням і технікою могла змагатися з моторизованим з’єднанням. Дивізія нараховувала 100 тракторів, 500 автомашин, 50 мотоциклів, 5000 коней; мала на озброєнні 44 танки, майже 100 гармат і гаубиць, 300 кулеметів, тисячі гвинтівок, безліч боєприпасів і т.д.
Вивантажили дивізію на станції Кем у Карелії. Там вона ввійшла у склад 9-ї Армії, очолюваної В. Чуйковим. Крім неї в цю армію входили 155 і 163 дивізії. 44-а взаємодіяла разом з 163-ю. Армія мала розгорнутися навпроти фінського міста Суомоссамі і наступати на захід. У планах Москви вона блискавичним ударом розсікала Фінляндію надвоє і виходила в порт Оулу у Ботнічній затоці. Сталін з огляду на озброєння і чисельність свого війська не сумнівався в успіху операції.
Зброї дійсно було багато, про неї влада подбала заздалегідь; багато було й людей, але про них у Москві, як завжди, не подумали. Одяг солдатів не відповідав умовам Карелії. Мали вони благенькі шинелі, бавовняні гімнастерку і галіфе, будьонівку й брезентові черевики з обмотками. Теплий одяг – кожухи, валянки, шапки-ушанки, теплі рукавиці – влада видала тільки "своїм": командирам, льотчикам.А тим часом в Карелії тріщали 40-градусні морози, товщина сніжного покриття доходила до метра, цілу добу стояла полярна ніч. Долати шлях у таку негоду було дуже тяжко, тим більше дивізія мала і трактори для проторування дороги, й автомашини для перевезення людей.
Але московські генерали і тут про людей не подумали: дивізію через глибокий сніг і лютий холод пішки погнали до фронту на відстань 245 кілометрів. За дорогу 10 відсотків складу дивізії замерзли і обморозилися. На цьому страшному морозі їм тепер належало жити і воювати.
Не краще було й з продовольством. Давали солдатам їсти твердий, як цегла, мерзлий хліб, таку ж замерзлу кашу і ледве теплий чай. А з 20-го грудня годувати зовсім перестали і замість їжі політруки приносили їм папірці з текстом пісні "Суоми-красавица".
Фіни вчинили загарбникам героїчний опір. Військо їхнє було нечисленне, але підготовлене до ведення бойових дій в тайзі Заполяр’я.Солдати добре знали місцевість, а головне – знали, за що воюють. Раз по раз радянські підрозділи натикалися на повалені сосни, що перегороджували дорогу. Охочих розчистити її розстрілювали невидимі снайпери, й війська надовго застрявали біля завалу. Хто уночі палив вогонь, щоб зігрітися, теж ставав мішенню для снайпера, і рятуватися від холоду було ніяк. Після нічного морозу до ранку багато не доживало.Замість стрімкого кидка у 200 кілометрів 9 Армія за тиждень просунулася всього на 35 кілометрів, а далі і зовсім зупинилась.
У ніч на новий 1940-й рік фіни самі перейшли в наступ. Вони стали оточувати радянські частини, ізолюючи їх одна від одної, перекривали шляхи постачання. Один за одним підрозділи виявлялись оточеними. Почалося нищення радянських військ. 4 січня 44 дивізію розірвали на частини, й та втратила боєздатність. Треба було прориватися назад до своїх, щоб врятувати дивізії від остаточного розгрому. Чуйков звернувсь до командування з проханням дозволити відступ. Але дозвіл дали аж 6 січня ввечері. За цей час без обігріву й медичної допомоги та їжі більшість солдатів 44-ї і 163-ї дивізій загинули. У 44-й замерзли або були вбиті 9 тисяч людей, ще понад 5 тисяч потрали в полон. З оточення вирвалося всього 1050 осіб.
Фінам дісталися багаті трофеї: 43 танки, 280 кулеметів, 270 автомобілів і тракторів, 97 гармат і гаубиць, 6000 гвинтівок, 600 коней, яких нарешті нагодували. Це був нищівний розгром.
Вирішальну роль в цій перемозі відіграв фінський солдат – патріот своєї країни, який знав, за що воював і віддавав життя. У вбитих фінських солдатів радянські воїни знаходили на грудях під одягом фінський прапор. І українець замислювався: "А який прапор моєї Вітчизни-України?". І не знаходив відповіді, бо в України свого прапора не було. Над нею висіло червоне полотно – прапор чужої країни, окупанта. Він не хотів воювати, його силою вигнали на війну, він не бажав виконувати роль загарбника, поневолювати народ, який не хотів бути рабом комуністів.
Протест проти війни в дивізії прокинувся одразу ж після наказу Ворошилова відправити її на війну проти Фінляндії. Ще дорогою з Тернополя з дивізії втекло 100 осіб. Солдати обмінювались думками: "Наші родини жебракують, ще трохи – і всі станемо жебраками".
Солдат Кондратюк обурювався:
Червоноармійці 41-го запасного стрілецького батальйону Сидоренко, Крашевський, Діденко були такої ж думки:
– Я не знаю, за що ми воюємо, – зізнавався рядовий Черняк.
– Вдома з голоду мруть, а ми йдемо захищати когось. Навіщо? Десятки тисяч нас гине, і ще стільки загине. За що?, – ображено запитував Мельник. Із таким настроєм солдати ні наступати, ні воювати далі не були здатні.
Фіни розуміли настрої українців і співчували їм. Вперше за війну в полоні солдати поїли і обігрілися. У таборах полонених українців 44-ї дивізії з’явилися українці-емігранти, що воювали ще в армії УНР. Активну роз’яснювальну діяльність тут розвернули відомий політичний діяч УНР О. Я. Шульгін та один з керівників Холодноярської республіки Юрій Горліс-Горський. Скоро серед полонених з’явився хор, який перед фінами виступав з українськими піснями. А далі Горський із 44-ї став набирати добровольців до українського полку, який разом з фінами мав захищати Фінляндію.
У Москві зчинився переполох. Сталін і Ворошилов надіслали командувачу 9-ї Армії Чуйкову телеграму, в якій повідомляли, що фіни вербують полонених українців у свою армію.
Чуйков їм відповів:
У кінці січня 1940 року цей полк створили, і вже у лютому він захищав фронт між озерами Ківініємі та Рітосаарі. Як доповідав командарм 7-ї Армії Мєрєцков, у кінці лютого 1940 року його війська натрапили на опір "банды хохлацких эмигрантов-перебежчиков. В начале марта я получил донесение о крахе 9-й Армии в центральной Карелии, где 44-я дивизия напрочь состоявшая из выходцев с Советской Украины, была не столько уничтожена, сколько взята в плен".
Москва жорстоко помстилася 44-й дивізії. Щоб відмитися перед Кремлем за поразку, Чуйков вину за провал операції звалив на командування 44-ї дивізії. В доносі у Кремль він запевняв, що командир дивізії Виноградов, начальник штабу Волков і полковий комісар Пархоменко "первыми ушли в тыл, спасая свою шкуру", і вимагав для них "высшей меры наказания". 11 січня 1940 року після 50-хвилинного суду всіх трьох керівників дивізії "як зрадників Вітчизни" розстріляли перед рештками своєї дивізії, вишикуваної в каре.
Щоб змусити солдатів коритися її генералам і покірно йти в наступ та воювати за чужі інтереси, 24 січня 1940 року Москва за 5 чинними арміями виставила 27 так званих загороджувальних загонів, в кожному по 100 карателів з наказом стріляти в спину своїм солдатам, що спробують ухилитися від наступу, чи здатись в полон. Солдата поставили в безвихідне становище, й він тепер мусив за будь-яких умов виконувати всі, навіть безглузді, накази своїх горе-командирів. За найменший непослух розстрілювали в присутності всієї частини на острах всім, щоб кожен боявся і думав: "Таке буде і зі мною за непослух перед начальством".
Не уникли кари і ті, хто здався в полон. Після укладення мирного договору за домовленістю сторін фіни передавали Москві понад 5 тисяч солдатів 44-ї дивізії. Кілька сотень відмовилися вертатися в СРСР. Решта зважила на небезпеку відмови для рідних, та ще й надіялися на справедливий суд й на врахування умов, що змусили здаватись в полон.
Але вони жорстоко прорахувалися. Їм у вину поставили і здачу в полон без опору, і "зрадницьку поведінку" в полоні, і навіть спів українських пісень. 232 розстріляли, 777 ув’язнили в тюрму, 4500 кинули в концтабори, які розташовувалися понад Печорою і в Норильську. За кліматом вони були суворішими, ніж Карелія. Вижило з них всього 210. 75 виявили бажання піти на фронт під час радянсько-німецької війни. Їх відправили у штрафбат, звідки ніхто не вернувся. З усіх засуджених реабілітували тільки 122; з 17,5-тисячного складу дивізії лише 450 повернулись додому.
Трагедія 44-ї стала ганьбою радянського режиму. Вона розкрила його людиноненависницьку сутність, безголів’я сталінських генералів, агресивну імперську зовнішню політику Москви й приреченість системи, насадженої більшовиками в 1917 році. Керівна комуністична кліка побачила в ній саму себе й жахнулась свого єства і майбутнього. Вона кинулася приховувати свою злочинну природу, нищити невинних свідків і жертв свого злочинного панування в країні.
Тема війни в Фінляндії і загибелі 44-ї дивізії піддали забуттю, імена солдатів викреслили з анналів учасників Другої світової, сім’ї загиблих позбавили допомоги.
Але злочинна суть режиму, як шило з мішка, проривалась назовні всюди, де доклала руку Москва. Трагедія 44-їдивізії тисячі разів повторилася під час радянсько-німецької війни з тією ж жорстокістю, звірячим ставленням до солдата, застосуванням найдикіших засобів примусу воювати і терпіти більшовицький режим.
Через все довелось пройти і все пережити сущим у Звягелі і на Звягельщині.
