У Звягелі будівлю колишньої станції переливання крові на вулиці Василя Карпенка перетворили на сучасний гуртожиток для внутрішньо переміщених осіб. Тут облаштували 47 смартквартир із меблями та побутовою технікою. Мешканці розповідають про евакуацію та нове життя.
Історії людей, які залишили свої домівки через війну й отримали тимчасове житло у Звягелі зібрала Ірина Чириця, інформує Укрінформ. Далі пряма мова кореспондентки.
"ВІЙНА ДАЛА РОЗУМІННЯ, ЩО МАТЕРІАЛЬНІ РЕЧІ НЕ ВАЖЛИВІ"
Гуртожиток на вулиці Василя Карпенка прохолодного дощового дня зустрічає трояндами і чорнобривцями, що квітнуть на клумбах.
Знайомлюся з однією з його мешканок – Аллою Шацило. У Звягель вона переїхала з тимчасово окупованої Чулаківської громади Херсонщини, стала головою ради з питань ВПО при виконавчому комітеті Звягельської міськради.
Жінка пропонує пройти в її квартиру на четвертому поверсі, де вона мешкає разом із чоловіком. Йдемо просторим коридором. Біля оселі пані Алли – скульптурка з написом: "Ласкаво просимо". Господиня відчиняє двері й запрошує в гості. В її помешканні – невеликий коридор, кімната, кухня та ванна. Усе раціонально сплановано.
– У Звягелі ми спочатку орендували квартиру, а потім – частину приватного будинку. Але саме орендна плата з’їдала левову частину нашого сімейного бюджету, – ділиться пані Алла. – Зареєструвалися в черзі на житло, але не дуже вірили, що з того щось вийде. Коли живеш у чужій квартирі, розумієш, що ти тут тимчасово, бо її можуть продати, або знайдуться ті, хто запропонує власнику більшу плату. Ми навіть речей не розкладали і нічого не купували. Як отримали ключі від цієї смартквартири, зрозуміли, що це вже наше житло. Тут дуже комфортно, сусіди доброзичливі і ми всі – як одна сім’я. Платимо тільки за комунальні послуги і це значно дешевше, ніж орендувати житло.
Пані Алла виїхала зі своєю сім’єю з окупації в липні 2022-го. Залишатися було небезпечно, адже вона – працівниця органу місцевого самоврядування, чоловік – керівник агрофірми, а син – головний лікар.
Вирватися на підконтрольну Україні територію тоді вже не було можливості, тож вирушили в тимчасово окупований Крим, а далі через Росію, Балтійські країни та Польщу евакуювалися в Німеччину, куди їх запросили партнери фірми чоловіка.
Пів року сім’я прожила за кордоном, а потім вирішила повертатися в Україну. Поїхали на Житомирщину, бо в Звягельському районі є філія агрофірми чоловіка і йому тут запропонували роботу.
Натомість пані Алла продовжує працювати начальником фінансового відділу Чулаківської сільської територіальної громади.
– У нашій громаді досі дистанційно працюють два ліцеї, в яких навчаються діти з окупованих територій і ті, хто за кордоном. Ми багато допомагаємо військовим та їхнім сім’ям. Маємо на це ресурс завдяки вільним залишкам, ПДФО за своїх працівників сплачує агрофірма. Багато приватних підприємців, які релокувалися, теж платять податки в наш бюджет, як і ті, хто виїхав та відкрив власний бізнес в інших населених пунктах. Я не можу залишити роботу, бо це остання ниточка, яка зв’язує мене з домом, – розповідає жінка.
Рідних в окупації в пані Алли немає. За її словами, дому теж, бо спочатку будинок розбили, а потім відремонтували й заселили туди місцевих колаборантів. Оселю сина затопило внаслідок підриву Каховської ГЕС. Нині він і його дружина живуть та працюють у Житомирі.
- Війна дала нам розуміння, що матеріальні речі не важливі. Головне, аби всі були живі, а щасливими можна відчувати себе і біля сковорідки смаженої картоплі з одноразовими тарілками. Звягель став рідним, хоча дім сниться мені ночами, ніби приїжджаю і заходжу туди. Та що поробиш, коли нам випала доля народитися на тій території, завдяки якій Росія вирішила розширитися, – додає Алла Шацило.
"НАЙСИЛЬНІ ЕМОЦІЇ ПЕРЕЖИВАЛА ПІСЛЯ ВИЇЗДУ З ОКУПАЦІЇ ТА ЗВІЛЬНЕННЯ ХЕРСОНА"
Спускаємося на перший поверх у кімнату для навчань, де знайомлюся зі Станіславою Весельською. Вона – волонтерка Червоного Хреста і проводить тут заняття для дітей.
- Я з Херсона. Мені було дуже важко наважитися на евакуацію, але в квітні 2022 року відчула, що пора, – ділиться жінка. – Ми виїжджали автомобілем із сином, двома невістками та онучкою. Чоловік тоді був на роботі у Львові. Перетнули майже 30 блокпостів, на яких сина роздягали. Перед нами обстріляли машину, тож ми мчали, не зупиняючись. Їхали замінованими полями, там усюди таблички російською про мінну небезпеку. Коли побачили їх українською мовою, стало аж легше. Я всю дорогу молилася, і таке враження, ніби Боженька нас узяв і з окупації переніс на вільну територію. Бо тут навіть повітря інше. Ніколи не відчувала настільки сильних емоцій, як після виїзду з окупації та звільнення Херсона.
Сім’я поїхала на Житомирщину, адже пані Станіслава родом зі Звягельського району. Згадує, що в дорозі виникли проблеми з автомобілем, і коли майстер його оглянув, не повірив, що ним можна було здолати таку відстань.
Якийсь час жінка жила в двоюрідної сестри з надією, що скоро повернеться додому, а потім орендувала у Звягелі житло. У Херсоні в неї є квартира, але повертатися в місто, яке постійно обстрілюють росіяни, страшно. Ділиться, що в новинах постійно шукає фасад знайомого будинку, аби побачити, чи все гаразд з її домом.
Попри відстань, пані Станіслава не втрачає зв’язку з Херсонщиною. Згадує, як шукала людей, що після підриву Каховської ГЕС зголосяться поїхати в окуповані Олешки, аби зняти з даху затопленого будинку маму її знайомої. Тоді звідти вдалося вивезти 17 людей. Як розклеїла у Звягелі оголошення, що постраждалим унаслідок затоплення потрібен посуд, і люди несли його. Тепер оголосила збір дитячого одягу, іграшок та канцелярії для Херсона і вже відправила першу посилку.
- Я стала на квартирну чергу, але, якщо чесно, надії не мала, – говорить Весельська. – Про те, що мені в цьому гуртожитку дадуть квартиру, розповіла сваха. Думала, що вона пожартувала, але це виявилося правдою. Прийшла подивитися, а тут так класно – усе новесеньке і гарнесеньке. У першу ніч спати не могла, а на другу зрозуміла, що я вже вдома, і ліжко більше не чуже, а моє. Тут також живуть мої син із невісткою та сваха зі своїм сином, який повернувся з полону. Я спокійна, що мої рідні поруч, а щасливою можна бути і на 20 квадратних метрах.
"ХОТІЛОСЯ Б ПЕРЕТВОРИТИСЯ НА ЛАСТІВКУ І ПОЛЕТІТИ ДОДОМУ"
У кімнату заходить ще одна жінка. Це Валентина Глядя з Луганщини.
– Ми з чоловіком приїхали із шахтарського містечка Кремінної. Воно за 12 кілометрів від Серебрянського лісництва. Дуже шкода, що того лісу вже немає. Жили в батьківській хаті, готувалися до пенсії та хотіли все там для зручності собі облаштувати. Почали робити на кухні ремонт і сталося таке лихо, про яке ми навіть не думали, – каже жінка.
Вона працювала в землевпорядному відділі міськради й коли постало питання про евакуацію, наважилася, бо розуміла, що в разі окупації матиме проблеми. Зізнається, що рішення було непростим.
Пані Валентина виїхала з чоловіком із Кремінної за день до окупації міста. Згадує, коли зібралися залишати дім, кудись зник кіт і його не змогли забрати із собою, тож тепер сумує за своїм улюбленцем.
Подружжя спочатку приїхало в Дніпро, якийсь час пожили на Вінниччині, а потім переїхали у Звягель. До останнього запропонував перебратися колега чоловіка, апелюючи, що є можливість знайти роботу.
У місті знімали житло, Валентині Гляді запропонували роботу в землевпорядному відділі Кремінської МВА, а чоловік влаштувався оператором котельні.
– Не було відчуття, що ми опинилися на чужині. Вдячні людям за турботу. Звягель майже став для нас рідним, та мої думки вдома. Є надія, що ми туди колись повернемося, але на все воля Божа. Хотілося б хоч один раз перетворитися на ластівку і полетіти додому, щоб подивитися на свої квіти, – ділиться жінка.
Мої співрозмовниці показують укриття гуртожитку. В одному з його приміщень вони вечорами займаються гімнастикою. У них тренерка із Сумщини, яка теж тут живе. А потім, за традицією, ідуть чаювати в кімнату для навчань.
Виходимо до клумб. Усі кажуть, що це заслуга Валентини Гляді. Дістаю телефон, аби сфотографувати квіти. Пані Валентина усміхається і тримає наді мною парасольку, поки фіксую собі на згадку яскраві, як сонце її рідної Луганщини, чорнобривці.
Ірина Чириця, Житомир – Звягель
Фото: Ірина Чириця / Укрінформ
