Олександр Суворов, альпініст Ореп, вже піднявся на Ельбрус. Як це було, можна прочитати тут.
Дорога додому: третє серпня
Заснув вчора не дуже швидко, бо в голові вже крутилися нові плани як доїхати додому. Прокинувся без будильника ще о 6. Але це і добре. Не поспішаючи, вирішив все пакувати ретельно і добряче, бо попереду ще далека дорога.
Одягнувши на себе два рюкзаки, я попрощався з усім тим де жив останній тиждень. На зупинку я прийшов за 15 хвилин до відправлення, тому якраз був час ще завантажитись, що виявилося нелегкою задачею. Маршрутка у них їздить, саме та, котра єдина, це маленька газелька, де навіть не має багажного відділення.
Що здивувало, це те що стоячих не беруть. Всі сіли по місцях і кому не вистачило, то вже його проблеми. Я швиденько пробрався назад, адже я їду на кінцеву, зручно вмостився і спостерігав красу пейзажів за вікном.
Через дві години ми вже були в Нальчику. Водій на автовокзал сказав, заїжджати не буде, бо там кладуть асфальт, лише тицьнув пальцем куди йти і взяв 300 рублів.
Як тільки зайшов на територію вокзалу на мене накинулись таксисти та ледь не за руку тягнули їхати з ними. Я ж удав, що їх не розумію, пішов собі до автостанції.
При вході металодетектор та стрічка-сканер для речей. На касі, мені сказали йди на вулицю там шукати автобус. Через деякий час мені знайшовся автобус за прийнятні 250 рублів. Я закинув рюкзак в багаж і зручно вмостився в салоні. По дорозі забронював номер в готелі неподалік від центру теж за нормальну суму в 1200 рублів. У місто П'ятигорськ вирішив не їхати.
У мене квиток з Мінеральних Вод, тому хай і забирають мене там, а то як завжди починається, ми не поїдемо, ми раніше поїдемо і так далі. Гарна буде практика покупки квитків через Busfor: монопольно працюють собі якісь пару молодиків із маршрутками, що ледве вже дихають. Організації нуль, зручностей нуль. Це щось більше схоже як у фільмах якийсь американський дядечко у фургоні 80-х нелегально перевозить мексиканців через кордон. От я себе і відчуваю мексиканцем.
О 10:40 я покинув Нальчик. Приїхавши в готель, мене не відразу поселили, бо виникли питання, через те, що іноземець, та ще й з України. Але трішки поговорили з кумедною дівчинкою на рецепції, вона двічі кудись дзвонила і все-таки вручила карту від номера. Я ж відразу кинув всі речі і пішов в душ. Далі почалось саме цікаве.
Вирішив набрати водія завтрашнього автобуса в Україну, на що мені відповіли що автобуса не буде, а буде тільки в середу, тобто через 4 дні. І тут почалось, купа дзвінків, пошуки BlaBlaCar, цей дядечко каже, що в понеділок хтось може мене забере з м. Ростов-на-Дону, до якого ще 600 км. Гроші ніхто не повертає. Квиток з Харкова до Житомира теж вже в трубі. Я застряг в цьому маленькому містечку, без шансів вибратись. Ось уже 3 години розв'язання питання і результату поки нуль.
Зв'язався з перевізником, що вказаний в білеті, це якийсь вірменин і він каже що автобус буде, набери водія і дав номер. Дзвінок не приніс результатів.
Шукаю BlaBlaCar, виїхати завтра до Ростова, а там о 21 до Харкова. Вже хоча б в Україну потрапити, а там вже щось придумаю. Ну ось уже 5 годин і нарешті, щось типу прояснилось. Фірма перевізник знаходиться у Вірменії. Після мого 5 дзвінка, телефон все-таки передали тому хто мене зрозуміє. І тут мені сказав дядечко, що автобус буде 100 відсотків вранці на автовокзалі у час який вказаний у квитку. На запитання, чому я не можу зв'язатися з водієм, відповідь була дуже проста: бо він за кермом.
Скасовував свої броні на BlaBlaCar і сподіваюся, що завтра вранці я все-таки кудись виїду. А зараз, сходивши пообідати в місцевій кафешці, забіг ще купити своїм малятам солодощів. А далі буду валятись в номері готелю, який доволі класний за такі гроші.
День 11-12. Неділя — понеділок
Прокинувся як завжди перед дорогою, тим паче такою, я ще о 6 ранку. Зібрав і перевірив, щоб нічого не забути, речі, спустився на ресепшн, попросив милу дівчину Світлану, викликати мені таксі до вокзалу та здав їй карту від номера. Через п'ять хвилин приїхав автомобіль і я з балакучим і здивованим таксистом, тим що я з України, бо у них у всіх враження що у нас там взагалі армагедон і кінець світу, доїхав до вокзалу ще за пів години до офіційного відправлення автобуса.
Щось я думав що все набагато простіше та інформативніше має бути у 21 столітті.
Автобус пів години вже як мав мене забрати з вокзалу. Купа дзвінків, які посилають до інших людей, таке враження що вони просто розводять. Один з них взагалі сказав їдь в П'ятигорськ і там сідай.
Це жесть, тобто, купуєш квиток, приїжджаєш раніше за вказаний час і у вказане місце. Автобуса немає і ти типу їдь його знайди. Це, мабуть, такий квест.
Мені ж нічого не залишається як тупо чекати в сусідній кафешці, смакуючи щось смачне, аби на душі стало веселіше. Вчора я почув, що один навушник під час моєї екстрим-подорожі перестав грати.
Через Гугл карти знайшов найближчий магазин електроніки. Вирішив сходити купити. І ви не повірите як тільки я пройшов метрів 500, саме там починається паркування гіпермаркету, повернув і запаркувався автобус схожий на той, який мені описали телефоном.
Розібрати було тяжко, бо бубнять під ніс і мова змішана між російською і вірменською. Підійшовши до автобуса, так дійсно, була табличка Єреван — Одеса, всі собі ходять, хто в маркет пішов, хто в туалет... І саме дивне що навіть ніхто не збирався мені дзвонити... Далі 15 хвилин я доказував що вони мене вже всі бісять разом з такою організацією, і ось нарешті мої речі в багажі, який завалили швидко ще рябими сумками пасажири мікроавтобуса який приїхав з такою ж табличкою. Далі через пів години нарешті о 12 я покинув місто Мінеральні Води у автобусі повному вірменів, і таке враження що я на ринку в п'ятницю чи суботу, не знаю коли вони там торгують. Я ж зайняв собі два місця щоб їхати нормально, а не поряд з якимось диваком... Я не знаю за скільки ми пройдемо митницю з цією купою сумок... Але вже хоч їду. А там побачимо. І так, навушники я так і не купив.
22 година, звичайна дорога, звичайна поїздка, не буду вас втомлювати подробицями. О 7 ранку ми доїхали до російського кордону, де в дуже швидкому і безлюдному режимі ми пройшли всі нюанси та переїхали до українського. Здали всі паспорти українському прикордоннику, маленька собачка обнюхала весь автобус на наявність наркотичних засобів. Ще досі і не знаю о котрій я прибуду в Харків і о котрій з нього виїду. Свій квиток, який купив був раніше я повернув ще в Росії, коли повідомили що автобусу не буде, бо він зламався, щоб повернули хоч якісь кошти на карту, адже чим пізніше повернення, тим менша сума.
Мій з Росії автобус прибуває у Харків на залізничний вокзал, тому я вже налаштувався їхати на метро до автовокзалу. Ідея була наступною, до Житомира автобусів взагалі вже в інтернеті не було, тому був варіант доїхати до Києва і звідти вже в Житомир або переночувати у друзів, яких в Києві дякувати богу вистачає.
Ну ось я і приїхав в Харків. В голові вже купа варіантів розв'язання проблеми: завантажив карту від Google, де метро і тільки я ступив три кроки я вдаряюсь в велетенський двоповерховий автобус прямо в лобове скло. Перед очима напис рідного мого міста Житомир. Водій прочинив вікно, побачивши радість в моїх очах на ходу відкрив двері і ось я їду. Боже, це найщасливіший збіг в моєму житті. Я завжди думав що не везучий, а тут таке щастя привалило. Описувати, мабуть, вже далі нічого не буду. Буду ставити на цьому крапку. Вважатиму, що подорож закінчено. Дякую вам всім хто підтримував, допомагав фінансово, морально, психологічно. Я впевнений, що без вас всіх у мене нічого не вийшло б. Вдячний за все, що у мене так склалося, що повертаюсь додому живим і не ушкодженим. Я виконав ще одне своє бажання і мрію. Побував на найвищій точці Європи і Росії. Я самотужки подолав всю цю відстань, точніше самотужки із вашою підтримкою. Сподіваюся моя наступна вершина, також дозволить піднятись на неї. Назву її я збережу поки що в таємниці. Але, скажу що це лише на мою думку найкраща гора в Європі, а може і у світі.
