З нагоди професійного свята Novograd.City зібрав розповіді місцевих медиків різних напрямків, які докладають зусилля, щоб їхні пацієнти були здорові та задоволені.
Понад 25 років Тетяна Гордійчук рятує життя дітей
Тетяна родом з с. Киянка. Її батьки — прості селяни, які ніколи не думали, що колись їхня донька стане лікарем. Вона понад усе хотіла працювати з дітьми, тому й майбутню професію обрала відповідну. Після школи Тетяна поїхала вступати до педагогічного інституту, але дорогою у неї вкрали усі важливі папери. Цілий рік дівчина була вимушена чекати, доки відновлять документи, щоб знову вступити до омріяного ВНЗ. Уже зараз жінка розуміє, що цей рік був їй потрібен для переосмислення: вона вирішила навчатися на лікаря.
У вас така нелегка професія, скажіть, бувало страшно?
— Страшно буває завжди, якщо маєш сумніви. У мене характер такий, я не люблю рутинну та одноманітну роботу. Спокійний спосіб життя — не для мене. Я стресостійка, тому насичений ритм повністю підходить мені. Страх з’являється, коли ти безпорадний у певній ситуації, або щось не розумієш у перебігу хвороби, або просто безсилий, адже випадки бувають різні. Ми боремося із сумнівами за допомогою практики, літератури. Колеги дуже допомагають, я часто дзвоню до житомирських колег, щоб проконсультуватися. Наш страх не паралізує, він змушує діяти, шукати вихід.
Ірина Федорчук: сторінка з життя новоградської медпрацівниці
Ірина розповідає, що ще змалечку дуже мріяла стати лікарем. Так сталося, що мама дівчинки потрапила в страшну аварію, лікарі ледве витягнули жінку з того світу. Опісля Галина Оксентіївна розповідала маленькій доньці про таку гарну професію, про змогу рятувати людей. Їй і самій було до снаги піклуватися і допомагати людям.
Ірина родом із Пилипович. Закінчила місцеву сільську школу і вступила до медичного університету, що у Вінниці. Інтернатуру проходила в одній із київських лікарень. Згадує, що на шостому курсі вирішила працювати з дітьми. Пізніше її направили до Новограда-Волинського, відтоді й залишилась тут.
Під час своєї лікарської практики чого вона тільки не бачила. Лікарка розповіла про курйозні випадки, коли молоді матусі вдавались до народної медицини. Так, одна жінка лікувала своїй малечі перцем застуджене горло, а для іншої сік цибулі був найкращим способом позбутися нежитю. Сама ж Ірина до народних методів лікування ставиться критично, бо вважає, що першочергова медична допомога набагато спростить перебіг хвороби, а в дітей і поготів.
Про Будинок дитини каже, що це місце особливе, бо там особливі діти. Багато крихіток мають вади здоров’я, а батьки не можуть їх утримувати вдома, тому й діти перебувають там. Щодня з ними працюють спеціалісти, годують та граються. Коли жінка говорить про малят, її очі горять, бо вона від щирого серця допомагає діткам одужати і не відчувати себе не такими як усі.
Постійно залучає спонсорів, щоб подарувати дітям незабутні свята, щоб життя у будинку було затишним і по-справжньому домашнім.
Андрій Троцький: історія сімейного лікаря
Ця історія про людину, яка намагається покращити містечкову медицину. Його робота – не героїзм, а швидше приклад для тих, хто так само готовий приймати зміни у нашій державі, хто відкидає усі радянські стереотипи і рухається вперед.
Андрій з дитинства хотів бути у спорті. Мама завжди казала, що все можна поєднати. Так він вступив до Київського національного університету імені Олександра Богомольця на факультет "Спортивної медицини". Мрії про спортивного лікаря так і не стали реальністю – після другого курсу навчання факультет розформували, і хлопець пішов на "Сімейну медицину". Далі були роки інтернатури та практики у Бердичеві, де він зустрів свою дружину. Згодом вони переїхали до Новограда в пошуках роботи. Чи то удача повернулась обличчям, чи то чоловік був надто наполегливим, але він таки влаштувався на посаду лікаря у міськрайонну поліклініку. Згадуючи ті часи, усміхається, бо його радо прийняли до лав медпрацівників Новограда.
Андрій Троцький – сімейний лікар, який усього досяг багаторічною, сумлінною та чесною працею. Каже, що якби не любив медицину і спілкування з людьми, то довго б не протримався. Лікарям-початківцям радить не соромитись якнайбільше дізнаватися про пацієнта, бо найчастіше саме з таких розмов можна вивідати, як та чому той захворів або погано почувається. Наголошує на тому, що головна мета – не лише медикаментозно, але й морально вилікувати пацієнта, тоді можна називати себе лікарем.
"У моїй професії недоліків немає": історія лікаря-інфекціоніста Ганни Музики
Ганна Музика – лікарка-інфекціоністка, майор медичної служби, начальник відділення кишкової інфекції клініки інфекційних захворювань ВМКЦ ПР. Військову справу вона обрала свідомо, а після численних ротацій в зону ООС лише більше ствердилася в думці, що знаходиться на своєму місці. Втрати й особисті драми не позбавили її оптимізму та позитивного мислення.
Пані Ганно, розкажіть трохи про себе і свої перші кроки в медицині?
– Я родом із села Дідовичі Новоград-Волинського району Житомирської області. Закінчила школу. Вступила до Івано-Франківського медичного університету у 2001 році. У 2007 році я закінчила навчання і пішла працювати до епідслужби. Пройшла інтернатуру і зрозуміла, що це – не моє. Вирішила повернутися в медицину. Якщо вже закінчила лікувальну справу, то треба лікувати людей.
Якраз у той час, у 2008 році, набирали медперсонал до військового госпіталю в Новоград-Волинський. Маленька військова частина А 1063. Мені запропонували місце лікаря-інфекціоніста. Я пройшла спеціалізацію і з 25 січня 2010 року вступила на службу. У 2013 році військову частину розформували й мене перенаправили на службу до ВМКЦ ПР на посаду ординатора відділення кишкової інфекції клініки інфекційних захворювань. Я почала працювати тут з жовтня 2013 року – за пів року до початку війни на сході України.
24 березня 2014 року ми відбули на бойове злагодження для медичного забезпечення військ. Їздили у відрядження по два тижні. А вже в липні поїхали до 61 військово-мобільного госпіталю, що знаходився в зоні АТО. Там я пробула до 1 вересня.
Друга моя ротація була у 2016 році, третя у 2018 році. Обидві тривали понад трьох місяців. У 2017 і 2020 роках їздила у відрядження на декілька днів для надання методичної допомоги чи розслідування по інфекційних захворюваннях.
"Ми несемо відповідальність за двох": історія акушерки жіночої консультації Олени Химич
Олена Химич працює старшою акушеркою в жіночій консультації поліклініки КДД. Вона закінчила на початку 2000-х Житомирський базовий медичний коледж (теперішній Житомирський медичний інститут – прим. авт.) за спеціальністю "Акушерська справа". У школі дівчина навчалася на відмінно і мала широкий вибір, куди вступати. Батьки хотіли віддати доньку в педагогічний університет. За словами Олени, вона навіть завезла документи в київський виш, але в останній момент передумала та подалася в медицину.
Після навчання Олену направили в сільську амбулаторію, де вона розпочала свою кар'єру як медична сестра фізкабінету. У 2004 році переїхала з Олевського району до Новограда-Волинського разом з чоловіком-військовослужбовцем, якого перевели до іншого підрозділу. Свого часу працювала на швидкій допомозі, а з 2010 року – у місцевій поліклініці.
У будні з 8 до 10 години Олена проводить маніпуляції. Потім займається документацією: довідками на декрет, направленнями, рапортами тощо. Старша акушерка постійно в русі і комунікує з багатьма людьми та медичними працівниками. Також видає довідки жінкам, які працюють на важких роботах або шкідливих підприємствах. Їх звільняють від нічних змін.
Найбільше у своїй роботі жінка любить спілкування. "Мені подобається працювати з вагітними. Люблю брати кров. Я знаю цю справу і без проблем її роблю. Вагітні дуже ніжні та бояться маніпуляцій, проте ще більше їх не люблять чоловіки. Був випадок, коли брала біоматеріал у татуся, щоб визначити його групу крові, а він знепритомнів.
Взагалі я намагаюся відволікти жінку від процедури, запитую: "А хто в нас у животику – хлопчик чи дівчинка?". Вагітна розповідає, і таким чином навіть не помічає, що я вже набрала 20-мілілітровий шприц крові", – говорить медпрацівниця.
Новоградський доктор Хаус: усі секрети лікаря-іноземця
Україно-індус чи індо-українець? Понад 20 років тому Чоудхарі Шаілендра присягнув на вірність Гіппократові. Відтоді він почав вивчати Україну, паралельно рятуючи життя людей.
Батько двох дітей, досвідчений мандрівник, допитливий інноватор, дипломований гастроентеролог та лікар ультразвукової діагностики Новоград-Волинського міськрайТМО. Ми поговорили з лікарем про Індію, медицину та його буденне життя.
– Як Ви взагалі потрапили в Україну?
– Один із моїх земляків, в той час, як я закінчував школу, вже навчався в Україні. В Індії взагалі найбільше цінуються професії лікаря та інженера.
Наприклад, мій старший брат – інженер. Батько дуже хотів, щоб другий син лікував людей, тому вибір професії, в більшості, залежав від бажання мого батька. В 16 років я закінчив школу в Індії, там середня освіта здобувається 12 років. В мене з’явився шанс теж отримати вищу освіту в Україні. В той час, як я вступав до ВНЗ – процес вступу був досить простий, потрібні були лише знання. Загалом, я планував отримати диплом і повернутися працювати до Індії. Я закінчив Вінницький національний медичний університет по профілю "Лікувальна справа". Потім вступив на ординатуру по гастроентерології.
І трохи затримався... (посміхається)
– Як же Ви акліматизувались, Ви ж зовсім не знали мови?
– Я нічого не знав. Допомогло те, що на старті навчання був підготовчий факультет, де я практикував мову. Перший час від нас вимагали вивчати основну термінологію по біології, хімії тощо. Мені допомогло непогане знання англійської, хоча можу сказати, що в 1996 році, коли я приїхав в Україну, і англійська тут була мало поширена.
– Чи важко було після Вінниці, значно більшого за розмірами міста, переїжджати до провінційного Новограда?
– На момент мого переїзду до міста я вже більше 9 років вів самостійне життя, проживав у студентському гуртожитку і після нього мені вже нічого не було страшно (посміхається). Не було такого місця, яке б мене лякало. У кінці 1997 року я вперше відвідав Новоград-Волинський. На новий рік я познайомив свою майбутню дружину з моїми батьками, які прилетіли в Україну. Потім став часто їздити до міста: дружина їде на вихідні чи канікули додому, а я за нею. Мені до вподоби затишні, маленькі містечка. Великі міста мене дуже втомлюють.
–Там, де закінчується медицина, що починається? Чим ви захоплюєтесь за межами робочого кабінету?
– Мандрами. Я був в Угорщині, Австрії, Польщі, на Кіпрі, в Єгипті, Таїланді. Найбільше ми подорожуємо по Індії, коли знаходимось там, бо вона надзвичайно велика країна і ми намагаємося щоразу відкривати нові міста для себе. В найближчих планах відвідати Сінгапур. По Україні дуже багато їздимо з сім’єю. Проблема в тому, що мені, як іноземцю, дуже важко отримати візу. Це не так просто, як українському громадянину – взяв і отримав дозвіл на виїзд. У мене досі громадянство Індії, я маю лише постійне місце проживання.
"До нас приходять не за кайфом". Історія медсестри, яка 25 років працює в наркологічному відділенні
Старша медична сестра наркологічного відділення місцевого медичного об’єднання у липні 2020 року відсвяткула професійний сестринський ювілей. Чверть століття в наркології. Вона ні на мить не пожалкувала, що працює з непростим контингентом, хоча завжди мріяла про інше.
Марила роботою медсестри і хотіла працювати з малюками у дитячому чи пологовому відділенні. Медичну кар’єру розпочала саме у дитячій палаті пологового будинку. Суперпрофесійна педіатриня Емілія Лавринчук довіряла молоденькій санітарці сестринську роботу, спостерігала за її вправністю і підбадьорювала: "Не здавайся, вступай удруге, професію ти обрала правильно і ніколи не будеш випадковою людиною у медицині".
Людмила Лашевич впевнена: ті, хто має на меті злізти з голки і звертається по допомогу до лікарів, одужують. У відділенні для цього створено всі умови. Кімната для видачі пігулок обладнана не лише ґратами та сейфом. Тут встановлений кулер з водою, лежать одноразові стаканчики і серветки. У маніпуляційній зручні нові меблі і телевізор, який вмикають на час крапельниць.
Приємно вражають чистота і неймовірна кількість доглянутих кімнатних рослин у коридорах та кабінетах. У старшої сестри на підвіконні пишно цвітуть різнокольорові фіалки, красуються ніжні орхідеї: "Вдячні пацієнти знають, що я дуже люблю квіти, тому часто дарують мені букети і квітучі рослини у вазонах. Клумба у формі великого кошика — це теж подарунок нам".
Від нежитю до реанімації: історія лікаря-отоларинголога Геннадія Матвійчука
48-річний Геннадій Матвійчук працює в отоларингологічному відділенні Новоград-Волинського міськрайТМО. Майбутній лікар народився в селі Мала Горбаша, куди маму направили на роботу після інституту. Потім вони переїхали жити до її батьків у село Будища нашого району. Любов до медицини у Геннадія з'явилася ще в дитинстві, бо мама дуже хворіла. Він мріяв стати лікарем чи льотчиком. "Чомусь обрав такі пріоритети і пам'ятаю про це досі", – додає чоловік.
Після закінчення школи хлопець вступив до Тернопільської медичної академії. Студентські роки минули швидко та цікаво. У Новоград медик приїхав за розподілом, йому дали місце в Пилиповичах лікарем-педіатром. Як зазначає Геннадій Матвійчук, він не хотів бути педіатром, а навпаки – урологом. Тодішній головний лікар Віктор Весельський запропонував йому декілька варіантів, одним з яких був отоларинголог.
Під час практики лікар-інтерн познайомився зі своєю майбутньою дружиною Аліною. Вона працювала у відділенні медсестрою, а зараз іноді допомагає чоловікові в операційній. Через деякий час у них народилася донька Каміла. Геннадій дуже цінує сімейні стосунки і любить свою родину. Свого часу йому пропонували змінити місце роботи, але, поміркувавши кілька днів, лікар відмовився. За словами Геннадія, він вже освоївся в місцевій лікарні. Тоді чоловік не боявся змінити своє життя і переїхати в інше місто, просто звик до Новограда, де є стабільність, сім'я, класні сусіди й багато знайомих.
"У нас хороша районна лікарня. У відділенні працює багато лікарів-отоларингологів, є необхідне обладнання. Під час медичної конференції в Стамбулі я спілкувався з колегою з Одеської області, і він був вражений рівнем нашого закладу. Таких операцій, які у нас проводять, у них в районній лікарні не роблять.
Тут можна працювати. Навіщо кудись їхати?! Якщо лікар хороший, то до нього люди їдуть з різних куточків України. І навіть живучи в Новограді, я матиму своїх пацієнтів, яким зможу допомогти", – розповідає отоларинголог.
Жіноча доля та війна: історія Євгенії Атаманенко
Прекрасний лікар, психолог, сумлінний офіцер, неймовірно світлої душі й гарної вроди жінка і просто людина з великої літери – Євгенія Атаманенко. Вона пройшла нелегкий шлях від лікаря-лаборанта до офіцера медичної служби.
Євгенія народилася у місті Пологи Запорізької області. Ще в дитинстві разом з батьками переїхала до Олевська. Там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, навчаючись в одному класі. Згодом шкільна дружба переросла в кохання. Після закінчення школи дівчина хотіла вступити в медінститут, а чоловік – у військове училище. Тому вступивши до інституту у місті Томськ, де жила на той час мати Євгенії, чоловік поїхав навчатися військової справи до того ж міста. На третьому курсі народилася сім’я Атаманенків. Після училища чоловіка за розподілом направили до Німеччини, а Євгенія, закінчивши навчання, з маленьким сином переїхала також (1992 рік).
У Німеччині дипломованому лікарю доводилось працювати і в магазині, і в буфеті, не цуралась і роботи прибиральниці. Після п’яти років на чужині чоловіка направили служити у Новоград-Волинський гарнізон. З роботою було важко, тому одразу погодилась на пропозицію лаборанта на станції переливання крові. Згодом здобула фах лікаря-лаборанта. Маючи гарного наставника, головного лікаря станції Івана Литвина, Євгенія навчилась бути спокійною та з розумінням ставитися до людей. Ці риси знадобилися на роботі у військовому шпиталі лікарем-лаборантом. Через сім років, після скорочення шпиталю, прийняла пропозицію викладати у медичному коледжі. Це був 2012 рік. Робота зі студентами допомогла пережити смерть чоловіка.
"Поки ти не помер, треба боротися!": історія сімейної лікарки Світлани Бежевець
Світлана Бежевець – жінка, мама, лікар, завжди усміхнена і життєрадісна, людина, яка підіймає опущені крила і дає не лише надію на одужання, а й лікує.
Жінка виросла в родині інтелігентів, тата – військовослужбовця, мами – інженера. За перші 12 років свого життя разом із родиною об’їздила майже всі закутки Радянського Союзу. Постійні зміни клімату далися взнаки: маленька Світланка почала часто хворіти, жила фактично в лікарні, де пізнала глибини медицини й людей у білих халатах, які рятують життя. Мабуть, саме це посприяло вибору майбутньої професії. Колись маленька дівчинка двох років сказала батькам, що буде лікарем, і дотримала свого слова.
За словами лікарки, ніхто з рідних не вірив, що вона зможе так просто, без "блату", вступити до медичного інституту. Випускниця ЗОШ № 1 самостійно поїхала у Чернівці, аби вступити до державного медичного інституту на медичний факультет (спеціальність "Лікувальна справа").
Наразі зі сімейною лікаркою підписали декларації 1874 пацієнти. Під час пандемії коронавірусу Світлана помітила, що роботи стало більше, але це ніяк не відобразилося на її якості.
"Звичайно, людей звертається багато. Лише понад 500 моїх пацієнтів перехворіли на COVID-19. Але я стараюся комунікувати з хворими не лише на прийомі, а й в телефонному режимі чи по відеозв'язку. Серед ковідних були випадки, коли клініка коронавірусу присутня, а ПЛР-тест негативний. Проте ми з цим впоралися", – розповідає Світлана Бежевець.
Завідувачка пологового віділення Наталія Зощук про коронавірус, "ковідних" вагітних та пологи
За 20 років своєї роботи у пологовому відділенні Наталія Зощук бачила і піт, і сльози щастя жінок, які народжували. Поява на світ маляти – природний процес, якому на заваді не стане ніщо, навіть пандемія коронавірусу.
Наталія Зощук родом з села Орепи Новоград-Волинського району. Її батьком був лікарем, тому донька пішла його шляхом та закінчила Тернопільську медичну академію. На 4 курсі студентка обрала спеціальність "акушер-гінеколог", через те що був хороший викладач в інституті.
"Він був професором, який робив неймовірні речі в операційній, пологовій залі та й взагалі в акушерстві. Я ним захоплювалася. Це був той педагог, за яким хотілося йти", – з запалом в очах розповідає жінка.
Після закінчення навчання Наталія відразу приїхала працювати в місцеве пологове відділення. Перші пологи інтерн запам'ятала назавжди, бо це була жінка з неблагополучної сім'ї та з повним букетом хвороб. "Я її досі пам'ятаю. Вона була, як мій хрест, бо народжувала шість разів і завжди в мою зміну ", – додає завідувачка.
Їй подобається такий ритм життя, а от родині не дуже, хоча чоловік теж медик. "Нікому не подобається, коли вночі дзвонить телефон. Коли не доваривши вечерю, ти зриваєшся на роботу і не знаєш, коли повернешся. Чоловік розуміє і підтримує. Навіть більше, він іноді стоїть поруч в одній операційній, бо сам анестезіолог. Але як і в будь-якій сім'ї хоче, щоб жінка була вдома", – підкреслює медик.
Цілодобово поруч з хворим: новоградські інфекціоністи розповіли про будні під час COVID-19
Новоградське інфекційне відділення для дорослих нині працює винятково з хворими на коронавірус. Цілодобово пацієнтам рятують життя чотири бригади лікарів та медперсонал. Завідувачка відділення Ірина Фіщук розповіла про особливості роботи відділення, що лікує хворих на COVID, та умови, в яких доводиться працювати інфекціоністам.
– Як це – постійно бути поруч з хворими на COVID-19?
– Важко, коли кілька хворих підряд і якщо є тяжкі – це постійна присутність біля кожного, надвідповідальність. Біля них медики перебувають усю робочу зміну. Це необхідно для контролю перебігу хвороби, наприклад, коли сильно уражені легені. Бували також випадки супутніх хвороб – коли лікар травматолог прямо тут у костюмі накладав гіпс пацієнту, що повернувся з-за кордону, і в якого була підозра на COVID-19.
Напоготові всі завідувачі та лікарі інших відділень, адже госпіталізуються хворі з важкими супутніми захворюваннями, і без їхньої консультації не обійтись. Загалом потрібно зазначити, що робота відділення неможлива без всіх медичних працівників, адже щодня вони, ризикуючи, професійно виконують свою роботу.
– Розкажіть детальніше про захист медперсоналу від COVID у відділені?
– Перед входом у бокс є кімната перевдягання, де, якщо потрібно, ми допомагаємо одне одному одягати костюми. Далі працюємо з пацієнтами. Після цього проходимо зони забруднення. Найбільша зона забруднення в місці, де перебуває пацієнт. В наступній зоні проводять кварцування повітря, ми обробляємо руки, знімаємо костюм біозахисту. Потім повторно обробляємо руки, знімаємо захисний екран, окуляри, ще раз обробляємо руки та фонендоскоп, знімаємо рукавички та респіратор. У третій зоні перевдягаємося, приймаємо душ.
А як щодо відпочинку медиків, їх особистих потреб та їжі?
– Для мене зміна способу діяльності – теж відпочинок. Стосовно їжі – можна і потерпіти. А от щодо інших потреб організму, то китайці з цієї ситуації виходили так: працювали в памперсах.
Спека сильно докучає. Поки у відділенні більш-менш комфортно – особливість стін будівлі, – та незважаючи на це, в костюмі дуже незручно, важко дихати. Про страх намагаюсь не думати, адже в цьому, мабуть, немає ніякого сенсу – це просто моя робота.
Як це бути бойовим медиком
Понад два роки тому під безперервним та шквальним ворожим обстрілом молодий хлопець врятував життя своєму старшому товаришу. Того дня лікарі медичного закладу, куди доставили важко пораненого, були здивовані, на скільки якісно та компетентно була надана перша домедична допомога бійцю. Ногу, на жаль, врятувати чоловіку так і не вдалося.
25-річний хлопець Василь родом із Полтавщини. Легка посмішка, спокійний та врівноважений голос, зважені відповіді навіть на незручні запитання вказують на сильний характер та високий рівень інтелекту юного патріота. З такими приємно спілкуватись та корисно дискутувати, від таких як він багато дізнаєшся нового.
Попри щоденну війну, великий обсяг роботи по обладнанню позицій та забезпеченню життєдіяльності, боєць знаходить час на літературу. Зараз, як він каже, "підсів" на російських класиків – читає Достоєвського. Займається боєць також спортом: попри відсутність третини лівої легені, що стало наслідком поранення, бігає кілька кілометрові кроси: "Я не комплексую через відсутність частини цього органу, біг допомагає розвивати те що лишилося, та й взагалі, намагаюсь не звертати увагу та жити повноцінно".
"Одного дня було 108 дзвінків від пацієнтів". Як це – бути сімейною лікаркою у Новограді-Волинському
Сімейні лікарі одними з перших почали приймати пацієнтів з коронавірусом. Як діяти в таких ситуаціях – вчилися на ходу. 51-літня Ірина Гаврилова вже 12 років працює сімейною лікаркою в Новоград-Волинській лікарні.
– У нашій сім'ї було троє дітей – два старших брати і я. Коли мені виповнилося 10, на рак захворів мій тато, – розповідає жінка. – І коли він помер, я вирішила, що стану лікаркою. Мама говорила: “Вчись добре, щоб твоя мрія здійснилася.” Тоді старший брат навчався у Дніпропетровському медичному інституті. Думала, що коли вступлю до медінституту, зможу більше зробити в медицині, лікувати краще, знайду ліки від раку.
З третьої спроби дівчина все-таки вступила до Ужгородського державного університету на медичний факультет. Вирішила вступати туди, тому що там були письмові іспити. У решті вишів – усні. Після закінчення університету за розподілом молода лікарка потрапила у Новоград-Волинську лікарню. Це був 1995-й. Цьогоріч виповнилось 25 років, як жінка тут працює.
– У мене фактично одне місце роботи – наша лікарня. У трудовій книжці записано: санітарка, студентка медичного, лікар-інтерн, терапевт і потім – сімейний лікар, – каже жінка. – Терапевткою працювала до 2008 року. А відтоді вже 12 років я сімейна лікарка.
Ірина Гаврилова була першою серед новоградських медиків, у якої був пацієнт з підозрою на COVID. Він повернувся зі Швеції.
– Хлопець прийшов з невисокою температурою, болем у горлі і покашлюванням. А тоді ще не було протоколу дій. Накази з алгоритмами дій змінювали мало не щодня. І з ним ми почали проходити цей шлях: що робити, як потрібно оглядати хворого. Тоді навіть не було що вдягнути на себе. Ми знали, що є така хвороба, але не були готові до неї, – пригадує пані Ірина. – На щастя, коронавірусу в цього хлопчини не було. Проте вся родина просиділа на ізоляції 14 днів.
Була у лікарки ще одна така пацієнтка – дівчина, яка повернулася з Польщі. Тоді всі, хто повертався з-за кордону, мали пробути на ізоляції 14 діб. Батькам було складно зрозуміти, чому дитину забирають з дому на обсервацію. Період був надзвичайно важкий і для батьків, і для дитини, і для сімейної лікарки.
